Щоденник Фаїни

І

-Чому вони стоять біля мене? Невже.. Невже справді хочуть спитати щось? Та ні.. Вони вже починають сміятися з мого одягу.. А хіба їм є якась різниця щодо мене? Можливо вони не з мене? І чого я себе втішаю.. Насправді так, вони дивляться на мене і хихикають.. Скільки це може продовжуватись? О, хоч якась розрада - вже прапор піднімають, а це означає, що не довго мені залишилось тут стояти.., - так розпочався останній день школи у Фаїни, дівчини з безкінечними комплексами на рахунок своєї зовнішності та одягу.

Фаїна, зайшовши до класу, якого, нарешті, не бачитиме цілих три місяці, сіла за останню парту. Сиділа вона одна, адже дівчата з неї насміхалися, вважаючи себе кращими, а хлопці недооцінювали її. Фаїна все це прекрасно розуміла, бо в неї не було можливостей вирізнятись з-поміж інших, в неї не було можливостей стати такою, як інші дівчата з класу. Вона заздрила їм. У них багаті батьки, вони мають по п'ять-десять тисяч гривень кожного дня. Здавалося б, вони ідеальні - багаті, розумні, гарні.. Що ще хотіти?

-Ех.. І чому я не можу бути такою, як вони? Чим я згірша? Колись... Все-таки, колись я стану кращою! Я стану! Я буду кращою!,- думки летіли одна за одною, Фаїна намагалася зрозуміти свою похибку в житті. Хіба вона винна, що її мати розлучилася з батьком ще задовго до її народження? Хіба вона винна, що мати майже не буває вдома - працює на трьох роботах, їздить у відрядження? Іноді їм не вистачає грошей, щоб сплатити борги за квартиру. Проте мати не падає духом, навпаки, буваючи вдома, вона розповідає Феї, що вона бачила, коли була у відрядженні,вона посміхається, кажучи, що все скоро минеться і вони заживуть так добре, як Костецькі - сусіди з 5 поверху. Фаїна вірить у це, йде у свою кімнату мріяти, а мати залишається на дивані і плаче, адже, що буде з ними завтра - не відомо.

По десятій вечора у Фаїни задзвонив телефон.

-Хто б це міг бути?,- запитала сама у себе.

Піднявши трубку, вона почула чиєсь хихотіння, пізніше, тонкий жіночий голос проказав :

-Привіт, Фаїночко, чи не хотіла б ти піти з нами на дискотеку до 193 школи? Все буде об 10:35.

Мурашки пробігли по тілу Фаїни. Вона розуміла, хто це. Але повірити не змогла.

-П..Привіт.. Ти не ж.. Жартуєш?, - спитала ледь чутним голосом.

-Ні, Фаїнко, пішли з нами! Нам так сумно без тебе...

"Невже справді чекають на мене? Невже... Невже вони зрозуміли мене?", - подумки сказала Фаїна.

-Так, я скоро буду! Де зустрінемось?

-Біля нашої 192 школи. Тільки не запізнюйся!

Дівчина з телефону вже мовчала, було чутно гудки, а Фаїна стояла мовчки, розпливаючись у посмішці на всі 32. "Не можу повірити.. Це просто.. Неймовірно!", - повторювала раз за разом Фея. Простоявши отак хвилин 5, вона почала думати, що їй одягнути. Адже там, у 193 школі, вчиться її улюблений Назар - учень 10 класу, стрункий, чорнобривий хлопець, 173 см зростом(при Феїних 164 см), довгоногий та дуже милий. Фаїна закохалась у нього ще у 7 класі, коли вперше побачила у школі - він одразу запав їй у душу. Зараз, коли вона бачить його, ніяковіє, неспроможна і слова сказати. Сказати, що Назар до неї щось таке відчував - нічого не сказати, але, можливо, вона йому подобалась. Цього не знав ніхто.

Зібравшись, Фаїна подивилась на годинник - 10:20. Вона ще встигає. Можна сісти і випити кави.

Заваривши собі міцної арабської кави(яку мати привезла з відрядження), Фаїна сиділа і мріяла - Назар підйде до неї і спитає : "Давай потанцюємо?". Вона мріяла про це. Вона жадала цього. Їй це було необхідним.

10:30. Фаїна вже одягнула свій червоний піджак, який вона любила понад усе, і, вирішивши, що все прекрасно, вийшла з будинку.

Йшла недовго - 3 хвилини. "Як же я хвилююся, як же я хвилююся", - думки летіли, випереджаючи одна одну. І от цей момент - Фея підходить до школи. Нікого. "Хей, дівчата, де ви?", - сказала вона, переляканими очима шукаючи хоч якусь світлу постать серед темного вечора. "Це вже не смішно!", - подумки сказала Фея. Вона спробувала відчинити двері школи, але марно - вони були зачиненими. Фаїна зрозуміла - з неї в черговий раз покепкували. Зовсім зневірвшись у собі і зрозумівши свою довірливість, вона сіла під дверима школи і крізь сльози намагалась розгледіти когось по той бік дороги. Він прямував сюди. Заплаканими очима Фея спробувала вгледітись у ту постать. То був хлопець, міцної статури, з приємним голосом, яким він сказав до неї : "О, привіт. А чому ти тут одна? Щось сталось?".

Фаїна не могла повірити. Перед нею стояв її Назар.