Щоденник Фаїни

ІІ

Сонце освітлювало кімнату, наповнену приємним ароматом ранку. З маленької кухні почувся голос матері : "Ти прокинулась? Фаїночко! Досить спати!".

Фаїна не розуміла, де вона і як вона тут опинилась.

-О,привіт. Як твоє самопочуття?

-Привіт, мам.. Здається, добре.. А що зі мною вчора було?

-Та невже ти не пам'ятаєш? Такий гарний хлопець, ммм.. Та ще й так гарно попрощався.

-Ти про кого, мамо? Взагалі, що відбувається?!- спитала Фаїна,не розуміючи, про що це мама говорить.

-Ну, якщо ти не пам'ятаєш, тоді слухай. Десь близько 23.00 до нас в двері постукав хлопчина. Я відчинила йому, а на руках у нього була ти. Здається, ти зомліла тоді. Я ще довго намагалась привести тебе до ладу, а хлопець сидів, чекав, переживав, напевне. Я його примусила піти, бо негоже, коли хлопець бачить дівчину в такому стані. Він сказав, щоб ти йому зателефонувала, коли з тобою все буде гаразд. Ось, до речі, його номер.

-Що?! Невже це..., - в думках вже було його ім'я - Назар.

"Невже він ніс мене на руках?! Невже ВІН НІС МЕНЕ НА РУКАХ?".

-Дякую, мамо, мені вже краще. Я встану, піду, вмиюся хоча б..

-Ні-ні, тобі не можна вставати - голова вмить закрутиться і як мені потім тебе знов до тями приводити?

-Ех.. Ну добре. Тоді дай мені отой грубий зелений блокнотик, будь ласка. "Коли малюватиму, то може забуду про цей випадок..."

Взявши до рук свого блокнота, який не-знає-нащо-купила, Фаїна почала переглядати малюнки, якими змалювала вже 3 сторінки блокноту.

На одному з них Фаїна з Арчі - чорний пекінес, настільки волохатий, що аж ніяк не схожий на пекінеса. Коли Феї було 7 років, його збив автомобіль. Вона пам'ятає, як довго не хотіла заводити нового пекінеса, бо де-не-де, а тут потрібно бути пунктуальною. На іншому - вона з мамою їде у відрядження. На останньому - вона і Назар. Це все були її мрії.. Їй так хотілося, щоб хоч одна з них стала реальністю..Подумавши, що сюди можна написати декілька своїх віршів (а Фея любила писати вірші) і ще можна додати декілька текстів її улюблених пісень. Отже, вона взялась за діло.

Було вже по 2 годині дня, коли Фаїна списувала 9-у сторінку щоденника своїми думками. Думок у неї було повно. Починала вона з простого - шкільний день, останній шкільний день, дім, її підлітковий вік. Закінчила мріями про щасливе майбутнє життя з однією дуже дорогою для неї людиною.

"Привіт, щоденнику. Я не знаю, як правильно звертатись до зелених грубих блокнотів, тому ти будеш просто щоденником. Моїм щоденником. Хочу розповісти тобі все, що у мене на душі. Зараз так гірко.. А водночас і солодко. Стільки подій сталося за останні два тижні, ти собі навіть уявити не можеш. Ненавиджу той день, коли вперше пішла до цієї школи. Адже це школа приватна, тут вчаться тільки найбагатші і найкрутіші діти з "прекрасних родин". Я не знаю, як мені поводитись з ними, якщо вони постійно мене принижують і вважають гіршою за себе. Я не знаю. Не знаю. Я взагалі не знаю, як жити це життя? Як? Адже в світі стільки всього неприємного і злого, що хочетсья сидіти вдома і писати вірші, читати книги і малювати. Але аж ніяк не радіти життю. Я не розумію, як вдається людям радіти кожній хвилині, проведеній тут? Для мене - це неможливо.. " - так починалась одна з її 20-ьох списаних думками сторінок.

Аж тут задзвонив телефон. Її. Мобільний.