Моменти забутого життя

VI частина.

- Що?
- Е-е нічого, нічого!
- Але ти щось сказав! - не здавалася дівчина.
- Забудь.
- Ну окей. Ось спробуй, я сама його спекла.
- Справді? - він витягнув шматочок яблучного пирога, понюхав його й поглянув на супутницю. - Він точно не отравлений?
- Що?! Звісно, що отравлений! Ти, що не знав, що я страшна маньячка, яка задурманює молодих хлопців, а потім готує з них яблучні пироги і...
- Та зрозумів я, зрозумів. - він підніс шматочок до роту і знову глянув на дівчину. Вона грізно помахала на нього пальцем. - Ех, прощайте. - нарешті Марк відкусив шматок та довго його преминав. Дейза в свою чергу очікувала що він скаже про її витвір. - Це неймовірно!!! - нарешті відповів він. - Тобі потрібно йти на кондитера, ми станемо мільонерами!
- Ми?
- Ну так. Як думаєш: Дейза Райт - гарно звучить?

*Райт - це прізвище Марка*

- Ну нормально. - Її щоки знову налилися рум'янцем.
- Як на мене - ідеально! Так ти станеш моєю дівчиною?
- Е-е. Мені треба подумати.
- Добре я буду чекати. - від цих слів вона відчула невимовне полегшення від того, що їй не потрібно уже відповідати на питання. Вона прилягла на його плече закривши очі, відчуваючи його тепло та чуючи швидкий темп серця.
- То як?
- Що як? - незрозуміла дівчина.
- Ну план проти Кіри дійсний?
- Авжеж.
- Я ще досі не можу повірити в те, що вона справді спроможна на таке.
- Повіриш. - сказавши - це вона ще більше пригорнулась до нього, відчуваючи себе в безпеці.

Ранок. Легенький осінній вітерець пистив їхній нейтральні обличчя, морські хвилі тихо мандрували мокрим піском.
- Тепло. - подумав юнак. - Зараз надворі панує холод. Гострий вітер ріже ранкові хвилі. А тут, у нас - тепло. Ідилія. Цей поганець просто не сміє вриватися до нас. У наш куточок тепла.

Сонце уже почало виходити з-за горизонту, через що море набуло кривавого кольору.
- Ей. Прокидайся. - штурхнув він її.
- Мг. Що?
- Кажу, прокидайся, соня...
- Марк?
- Ні, блін Джеймс Стюарт! Звісно, що Марк. Дивитись, яке море! - дівчина підняла голову й поглянула на криваву пляму природи.
- Ну, клас. Що я ще можу сказати?
- А от я маю, що сказати! - Дейза поглянула на Марка, очікуючи якигось слів. - Це море таке червоне, як моє серце, яке стиснув трепет коли я побачив тебе. Вони дуже схожі: великі, безкраї, привітні. Вони обидва можуть вмістити в собі мою безкраю любов, яка аж виливається з них, бо хоче поділитися нею з тобою. Щоб бути разом. - він закінчив, а Дейза й досі не зводила з нього очей, очікуючи продовження.
- Все?
- Здається, що так.
- Ясно. - на її юному обличчі витанцьовувало сонце сплетене в танці з рум'янцем. Її маленькі веснушки вирішили злитися в танці з промінцями. Одним словом - вона зашарілася. - Ну поезія - це явно не твоє, тому мільонерами нам не стати.
- Що? Чому? Ми мільонерами? Тобто ти згідна стати моєю дівчиною?
- Я ж казала: мені ще треба подумати.
- Добре, я зрозумів. Але чому поезія - це явно не моє?
- Ну... Поезія - це дуже складно. Для цього потрібно мати талант, розвивати його.
- І ти хочеш сказати, що у мене немає таланту?
- Е-е, ні! Авжеж, ні!
- Тоді що?
- Нічого. Забуть, просто забуть. - Марк був трохи засмученим, бо його приплив уяви не був чесно оціненим Дейзою. Та водночас і трохи в замішанні, бо так і не зміг толком зрозуміти слова дівчини. - Слухай.
- Що?
- Ти тільки не ображайся. Насправді твоя "поезія" дуже красива. - тепер веснушки, сонце та рум'янець злилися в дуже запальному танцю. Марк помітив ці зміни й вирішив діяти.