Поглинена мороком

Глава 6

Іларія

Я ввалююсь у ванну кімнату для гостей. Вона виявляється досить просторою і я мало не падаю, встигаючи схопиться тільки за край раковини. Горло душить, а мій стан перебуває на межі зриву. Сльози застилають погляд, шкіра покривається «мурахами», а по спині краплями стікає піт. Я швидко милю руки та змиваю їх під водою. Один раз. Другий. Третій.
"Жодної війни не буде.","Ти втечеш.","Вони не зможуть тебе наздогнати і зловити.","Ти вільна". Повторюю я собі і намагаюся знайти у сумці ліки. Метушливо відкривши банку, я кладу на язик дві таблетки, запиваючи водою з-під крану. Я вільна. Мої зіниці звужуються, дивлячись на себе у дзеркало. Волосся безладно, очі блищать. Моє серцебиття сповільнюється під дією препарату. Моя реакція-наслідок пережитого у 13 років. Мама померла на моїх очах, бо любила батька. Її проблема була в тому, що вона проміняла нормальне, розмірене життя на постійні переслідування. Наскільки мають бути сильні почуття, щоб терпіти постійний ризик смерті. Обстріли будинків, підриви автомобілів, підпали, кілери та переховування в підвалах дому, з озброєнням до зубів–твоя реальність якщо ти пов'язаний з криміналом. Тож я не буду. У мене є свобода та право вибору. Я не можу залишитися тут. Уклавши скуйовджені пасма, я поправляю макіяж, намагаючись виглядати свіжіше. Упорядкувавши зовнішній вигляд, я на тремтячих ногах входжу на терасу.
–Все гаразд?-запитує хлопець. Ідіот. Нічого не може бути гаразд якщо я зараз тут.-Так,-я посміхаюся йому і простягаю руку. Хлопець виглядає стурбованим, коли тисне мою руку і відводить мене до машини. Ймовірно, йому страшно, що тато його покарає, за те що він довів бідну Іларію. Ах, бідний. Але як би він мене не дратував, я не настільки примхлива що б скаржитися на те, що він мене ображає, та й він не знав що мене це зачепить.
–Слухай, може повечеряємо сьогодні?-тихо запитує він. Я мало не сміюсь від його пропозиції. Серйозно? Щонайменше сотня таких, як він хочуть повечеряти зі мною. І чим він кращий за інших? Марнославний покидьок, який думає що якщо він багатенький синочок то всі будуть за ним у ноги падати. Ненавиджу пихатих які нічого в своєму житті не зробили самі.-Вибач, сьогодні не вийде, мені потрібно в модельне і до іспитів готуватися.
–Добре вибач,-грубо відповідає він і відкриває двері автомобіля.
–Дякую,-тихо кажу я, зачиняючи двері.
–Поїхали,-команда водію,в принципі і не потрібна, він знає що я не маю наміру тут затримуватися. Автомобіль в'їжджає в місто, залишаючи за краєвидами області. Повітря стає густішим і бруднішим, заповнюючи мої легені.
–Закрий вікно і увімкни кондиціонер,-тихо кажу я. В очах починає темніти, а у скронях пульсує тупий біль. Вже шостий рік я мучуся від мігрені. Вони йдуть з моїм розладом. Розкати болю проходяться від вух до самої верхівки, змушуючи мене прикрити повіки. –Ми на місці, пані,-лунає голос невідомого. Я здригаюся та переводжу погляд на водія. Темно-чорні очі відбиваються в дзеркалі.
–Хто ви?-шипіння виривається з мене. Серцебиття частішає. По салону розноситься глухий, бархатистий сміх.
–Поки що я не назву вам свого імені. Можете просто говорити «на ти»,-відповідає чоловік і його губи викривляються в усмішці. Тільки тоді я розумію, що ми спілкуємося російською, причому у чоловіка присутній шикарний італійський акцент, але він ніяк не псує його поставленого голосу. Я обертаюся на всі боки і розумію, що наш автомобіль оточений ще трьома, а всього в салоні нас тільки двоє.
–Де мій водій?-перелякано питаю я. Амінь, бідного чоловіка не вбили, поки я не могла прийти до тями. Від страху починає свербіти шкіра.
–Ваш водій пересів у наш автомобіль, не хвилюйтесь.
Я зустрічаюся із відображенням його очей. Вони просто карі, більше подібні до чорного, без єдиного проблиску світла. Аби не братва. Я знаю, що вони роблять з жінками.
–Я поводжуся з вами дуже галантно. Так що у ваших інтересах вести зі мною світські бесіди і дотримуватися спокою,-спокійно каже чоловік.
Я погоджуюся, тому що не дивлячись на спроби зберегти байдужий вираз обличчя, мене трясе.
–Ти мені погрожуєш?-я роблю зневажливий акцент на слові "ти". Господи, хоч би ти не покарав мене за мій норовливий характер. Чоловік посміхається, але мені видно лише його очі, але навіть по них зрозуміло, наскільки його бавить ця ситуація,хоча здебільшого вони пусті.
–У вас мала бути зустріч з агентом, для репетиції показу, ми приїхали. Не годиться нам змінювати графік такої гарної дівчини,-мурчить він.