Поглинена мороком

Глава 28

Іларія
Чоловік заходить за мною і зачиняє двері на горище.
Воно в нас не те що велике, воно просто величезне. Тут переважно зберігається те, що в будинку нам більше не потрібно. Мамині речі також. Не тому що батько їх викинув як мотлох, а тому що вночі сотні разів переглядав фотографії та її особисті речі. Кожну дрібницю, навіть шпильки для волосся. Але що мене здивувало більше - він пам'ятає кожен епізод із тією чи іншою річчю. У результаті нам довелося прибрати їх, оскільки це загрожувало божевіллям. Мій єдиний батько міг просто лягти поруч із нею. Я знаю що він не кинув би мене одну в цьому світі, але його депресія ... вона б убила його. При тому, що мій тато не робив нічого що б це закінчилося. Він просто занурювався в думки сидячи в їхній кімнаті, міг не виходити звідти годинами. Я боялась що він просто накладе на себе руки. Ось воно, дитинство дитини мафії. Не дивлячись на те, що мене дуже любили, мені довелося подорослішати дуже швидко. До шістнадцяти років витягувати батька з ями, коли сама могла в неї впасти і до дев'ятнадцяти будувати план втечі з Алькатраса. А зараз я хочу відмовитись від усього.
Серед купи запорошених коробок, я шукаю ту, що належить нам. Даррен у цей час розглядає безліч знімків родини Віктора та Сергія, а також юної Марлени та її батьків. Знайшовши файл з безліччю фотографій батьків, я простягаю одну Даррену.
-Дивись, це знімки з весілля. Всі кажуть що я зараз дуже схожа на маму тоді,-з сумом кажу я. Я сумую за нею. Навіть складно уявити, як би виглядало наше життя, якби вона була жива.
-Це і справді так, - чоловік вдивляється у фотографію, з виразом обличчя яке неможливо прочитати, - Дивно ... Природа зробила тебе майже точною копією. Я думав що такого не буває, але гени зіграли злий жарт.
-Так. Так і є. Думаю було б краще, якби ми не були такі схожі, - погоджуюсь я.
Він ще раз кидає якийсь дивний погляд на моє обличчя та повертається до знімків.
Я продовжую пошуки сейфа по коробках і шафах, коли мене гукають.
-Рія,поглянь на це,-чоловік простягає мені світлину сімейної пари. Статна, розкішно одягнена жінка тримає на руках немовля, позаду її високий чоловік у пальто, проте я їх не впізнаю.
- Хто це? - тихо питаю я, підходячи до Даррена.
- Це ... Звідки тут ця фотографія? - з подивом запитує він.
-Поняття не маю, це сімейний архів, але я не впізнаю жінку на фото. Схожа на Алчевських.
-Алчевських?-перепитує чоловік.
-Sì,-я гортаю чорно-білі світлини.
Знайшовши фото із зображенням Віктора та Сергія Алчевських я простягаю її Даренну.
-Дивися, це молодші Алчевські.
-Хоча...стривай.-я відкриваю коробку з позначкою "викинути" і копаюсь у знімках,- але ось ще є весільний знімок Сніжани та Володимира Алчевських, це батько та мати Віктора та Сергія.
Він порівнює фотографії з дивним виразом обличчя. Я не можу зрозуміти, що воно означає. Вже не вперше за сьогодні, але з кожним разом все гірше і гірше.
-Сніжана... не типове для радянського періоду ім'я. Де зроблено знімок?-хлопець уважно вдивляється у фото.
-На зворотному боці написано: "Москва, 1976". - кажу я.
-Сніжані тут...
-21, через два роки у неї народиться Віктор і ще через 13 Сергій.
-Сергій 1991 року?-задумливо запитує хлопець. -Так.
-А його батькові скільки було на той момент?
-Виходить 53, він 1938 народження, Сніжана 1955, - всі відомості я пам'ятаю з розмов батьків. Підслуховуючи, я багато чого дізналася.
-Річ у тому що якщо ти пам'ятаєш, це рік розвалу СРСР.-продовжує він.
І тут усі карти сходяться.
- "Лихі дев'яності".-доповнюю я.
Чоловік киває.
-На цей період випадає перемир'я між Коза Нострою та українцями, на той момент Доном був батько Валеріо-Абеле Мартіні. Валеріо тоді було 4 роки, він із матір'ю залишився на Сицилії, а Абелі та мій батько поїхали в Україну. Нам потрібно було постачати товар через ці території, і всі вирішили домовитися.
-Тобто ти хочеш сказати ...-я в жаху дивлюся на весільну фотографію Сніжани.
-День розпаду СРСР? 26 грудня 1991 року. Абеле виїхав з Палермо в січні дев'яносто першого, а повернувся додому вже в 30 числах грудня. Понад 9 місяців.
А тепер подивися та переконайся що жінка, яку цілують у щоку на тлі набережної - Сніжана Алчевська.
-Почекай ... тобто це мати Сергія і батько Валеріо? Що за диявольщина. Вони прожили поряд достатньо часу, щоб Абеле був батьком Сергія, - шепочу я.
І тут у голові проносяться сотні порівнянь зовнішності Абеле та Сергія. Але було одне, чому їх двох можна було впізнати з тисячі-очі. Такого чистого кольору я ні в кого не бачила, а значить це доводило їхню спорідненість.
-А це означає що...
-Сергій брат Валеріо і Адріано, - не даю йому домовити я.

-От же лайно ... - Даррен лається і прикриває рота рукою.
-Ти думаєш він знає?-Тихо питаю я.
-Звичайно знає, Рія! Думаєш, він не помітив усе це? Він нас всіх за ідіотів тримає!
Чоловік голосно кричить на мене, звук відбивається від стін, від чого це здається ще голосніше.
-Закрийся, чорт візьми і не істерти! - Мій голос зривається на крик. Я дуже рідко кричу. Але за останні кілька тижнів я робила це частіше, ніж за все життя.
Він замовкає, дивовижно глянувши на мене.
-У кошеня є зубки? Виглядаєш тендітною і беззахисною на тлі Карла, а насправді та ще сучка.
- Так, я можу бути сукою, я не мовчу, коли мені щось не подобається.
- Ти вже не подобаєшся всій Коза-Нострі, пресі та родичам майбутнього чоловіка, - констатує консільєрі.
-Тоді мені доведеться катувати всю вашу Коза-Ностру, хлопчик, - я підморгую йому, розвертаючись і йду до виходу.