Вона - тихий акт божевілля,
Що кидає з небес каміння,
Шепче нам, що людина всесильна
І сміється над людства безсиллям.
Її голос лоскоче птахами,
Він зливається із солов'ями.
Він несе жовте листя вітрами,
А вночі будить тебе жахами.
Її серце - воно із дзеркал,
Що покажуть всі тайні обличчя,
І тому загорне їх в печаль,
Заховає в бездонні величча.
Заховає в бездонні величча,
Мури котрого побудувала,
Ненароком себе зламала
В марній спробі уникнути шрамів.
Вона сиділа, дивилась на світ
І собі божевільно шептала:
«Хоч би хтось дзеркало вже розбив
І мене визволив із печалі».
