Весь час дощить на вулицях Парижу,
Із нею разом спохмурів і світ.
Знімає з себе радості одежу,
Оголюючи гарних днів ліміт.
На підвіконні, де холодна кава,
Стояв троянд побліклий вже букет.
Вона сиділа поруч з ним, чекала
Потрібний, наче кисень, силует.
І ні, це не історія кохання,
І ненависті також не було.
Скоріше це історія пізнання,
Пізнання світу й себе самого.
І це обличчя, сіре, ледь живе,
Непропорційно довгі його руки.
Весь час мовчить, і мовчки він веде,
Він супроводжує людину в туман туги.
І вона тужить, плаче і благає
Вернутися у часі, та нажаль
Тужити її черга вже спливає,
Спадає із очей ця сіра шаль.
І знов дощить на вулицях Парижу,
І знову за вікном ця метушня.
В Парижі аж нічого не змінилось,
Хоч як далеко встигла вже вона.
