ТА, ЩО ПРИХОДИТЬ ВНОЧІ

Вівторок, 18 липня 2017 рік

20 година 44 хвилини.

Сонце сідає.

Пишу так пізно, бо цілий день був у мандрах. Я так втомився, що звалився на ліжко, як марафонець в кінці забігу, і тільки вечеря трохи привела мене до тями.
Сьогодні я знову відвідав "храм майя".
Як і минулого разу, я крутив педалі і обливався потом. День ставав усе спекотніше і спекотніше. Здавалось, що ти знаходишся всередині величезної сушарки для волосся, як у божевільної принцеси в "Шаленій космічній історії".
Я насилу знайшов стежку, спочатку навіть заблукав: виявив новий напрямок - до річки. Мені хотілося викупатися, але я не міг затримуватись. Я сказав собі: "У тебе важлива справа, хлопче, ти не купатись сюди прийшов!" Це звучить безглуздо, але такий вже я, у мене міркування безглузді. Поп говорить, що це частина моєї чарівності.
Нарешті я знайшов галявину, яку перетинав якраз перед тим, як зійти з велосипеду і розтягнутись на мосі, щоб віддихатись.
Помаленьку я почав впізнавати місцевість.
Ось валун.
Ось криве коріння, із-за якого я вивалявся в багнюці.
Згодом я знову залишив велосипед, трохи вище, ніж минулого разу. Я бачив, як блищать білі камінці, котрі я залишав на дорозі минулого разу, хоча вони просто лежали у сумочці, - вони збереглися в пам'яті. Ніби супер-Хлопчик-мізинчик з мого дитинства не зник повністю. Мені не потрібно було їх знову розкидувати - місцевість мені вже запам'яталась. Треба взяти до уваги, що я чудово орієнтуюсь і зорова пам'ять у мене хороша. І так, по орієнтирам я знову прийшов до зруйнованої хати.
Він був ще більше схований у зелені, ще більш таємний і дивний, ніж мені запам'яталось. Знаю, що це дурниці: не могла рослинність так змінитися за декілька діб. Але враження було таке.
Я дістав смартфон; як і минулого разу, - зв'язку не було. Я зробив купу фото і навіть відео, цілий репортаж, думаючи про Попа: я хотів показати йому, що і я в моїй глушині можу переживати пригоди - і навіть цікавіші, ніж він, коли дурить голови подружкам своєї кузини на райському пляжі.
Біля цього зруйнованого будинку мені здавалось, що я знаходжусь на межі світу. У мене було таке відчуття, наче я втрутився на заборонену територію, порушив закон: але не людський закон, а скоріш закон... не знаю... небесний? Взагалі, мені подобається міркувати у такому дусі. Напевно, мені подобається романтизувати дійсність, додавати їй таємничості. Така в мене примха. Але з тих пір як ми тут, дещо змінилося. Раніше я був схильний прикрашати дійсність. Тепер я роблю її моторошною. І це не просто так: місця надихають - Дім під соснами, ліс, "храм майя"... навіть на яскравому сонці все здається загрозливим.
Якщо хтось читає ці сторінки, він може подумати, що я зацікавлюю. Або, ще гірше, що сам собі морочу голову, шукаю "дивину" просто від скуки. Я це розумію. Я це сам собі говорю...
Але тільки...
Я когось побачив.
(Або подумав, що когось побачив?)
Я облазив руїни і не виявив нічого нового в порівнянні з минулим разом - хіба що місце, яке використовували як туалет, із засохшими какульками і брудними серветками, - але, коли я вже збирався залишити будівлю, я помітив силует, що стрімко промайнув там, де не було даху. Серце заколотилося, і я завмер, ніби прибитий до місця. Я крикнув: "Хто тут?" Ніякої відповіді. Коли до мене повернулась здібність рухатись, я пішов вперед і знову крикнув; я намагався кричати голосніше, але голос мій заглох, ніби поглинутий лісом. Я згадав свій кошмар про тісний ящик і подумав, що зараз знепритомнію. Крикнув втретє - нічого. Тремтячи від страху, я знову обійшов руїну - нічого... Напевно, здалося... А можливо, це хтось, хто як раз зайшов сюди по справам? Засоромився, що його застануть, і втік, поспішно натягнувши штанці?
Так чи інакше, я розповідаю це, щоб заспокоїтись.
Це був просто випадковий перехожий. Просто перехожий.
Поговорити ні з ким - я точно починаю марити. Звісно, я ніколи не знав самотності. Я тільки розсміявся, коли отримав цей зошит, але добре, що він у мене є. Я хвилююсь за Жанну, але з того часу, як ми сюди переїхали, я теж розмовляю сам з собою. Правда, нечасто... але тим не менш... Можливо, я починаю сходити з глузду? Мені не сильно хочеться, щоб починалось навчання - у новому місці, де все доведеться починати заново, - але, можливо, шкільний режим піде мені на користь? Можливо, я припиню хвилюватись через дрібниці, бачити зло всюди, вважати свою сестру дивною, а будинок - тим, що наводить страх? Пережити ще місяць. Раніше літо, яке я так люблю, не здавалось мені таким довгим... Вічним.