ТА, ЩО ПРИХОДИТЬ ВНОЧІ

Середа, 26 липня 2017 рік

22 години 33 хвилини.

Темна ніч.

Поліна Гардинер, 14 років, 26 серпня 1987 року.
Дочка покоївки.
Зникла і не знайдена.

Повертаючись з містечка, я тільки про це й думав, і зворотній шлях здавався мені набагато коротшим. Спека була жахлива, але я її не помічав. В голові у мене було тільки одне: детальніше розпитати сестру.
Коли я підійшов до будинку, Софі в купальнику і в солом'яному капелюсі сиділа на смугастому шезлонзі з книжкою у руках. Почувши мої кроки, вона підняла голову і спитала:
- Ну, як погуляв?
- Супер. Я зустрівся з Лілі, вона класна.
- Лілі?
- Листоноша.
Вона посміхнулась.
- Чудово, що ти знайшов подружку. А чи немає в неї раптом молодшого брата?
Її зауваження зачепило мене. Я зрозумів, що вона мала на увазі: було б чудово, якби я знайшов собі компанію за віком. Мачуха наврядчи хотіла мене образити, але я розлютився. Я щось буркнув, як жінка Бріжит, притиснув велосипед до стінки і мовчки пірнув до хати. Навздогін я почув: "Мало, усе гаразд?", і крикнув у відповідь, що втомився. У кухні, у прохолоді, тато порався над партитурами (він складає музику, коли робити нема чого). Я знав, що в такі моменти його краще не відволікати, тому прослизнув нишком до сходів, щоб піднятися до себе в кімнату.
Жанна була у своїй кімнаті і будувала будинок з лего.
- Привіт, - сказав я, заходячи.
Вона засміялася у відповідь. А я спитав себе, де жила Поліна літом 1987 року? У кімнаті сестри? В моїй? А її мама, покоївка?
- Можна, я допоможу?
- Звісно! Будинок високий, але якщо будувати ще вище, він може розвалитися.
Я сів поруч з нею на підлогу і запропонував:
- Треба посилити фундамент.
Я обрав декілька різнокольорових брусочків і почав обкладати вежу, щоб можна було зробити цей хмарочос ще вищим і він би не розвалився.
- Дитятко, можна тебе запитати?
Вона потиснула плечима, ніби говорячи: "Як забажаєш". Я заговорив не поспішаючи, таємничо:
- Сьогодні я провів дуже важливе розслідування.
Зацікавлена, вона відклала синю цеглинку, яку тримала в руці.
- Розслідування про що?
- Про Поліну.
Її лице стало одночасно сумним і натхненним - це виглядало дивно.
- Я дізнався, що вона жила в цьому будинку, це було дуже давно.
- Так, я знаю!
- Звідки?
- Вона сама мені сказала. Вона жила в моїй кімнаті.
Блискавично: цей маленький екстрасенс відповість на всі мої питання раніше, ніж я їх задам!
- А що ще вона тобі розповіла?
Жанна замислилась, насупивши носика.
- Це важко пояснити.
- Як це?
Жанна опустила очі і тихо сказала:
- Вона говорить зі мною не так, як ти, чи тато, чи мама... Вона говорить у моїй голові. Я не завжди її добре чую, іноді вона взагалі мовчить. Але коли вона хоче мені щось дати, то з'являється.
- З'являється?
- Як маленьке мишеня.
Ну ось, тепер ще й маленьке мишеня. Чим далі, тим цікавіше. Певно, Жанна помітила, що я нічого не розумію, і похлопала мене по руці. Погляд у неї був такий самий, як у Лілі, коли вона з мене сміялась.
- Так-так, маленьке мишеня! Яке поклало мені ось це під подушку!
- Ага! Це ось так вона дала тобі ту підвіску?
- Яку?
- Скальпель... Щоб врятувати Малу?
Вона кивнула. Трясучись від хвилювання, я спитав, чи не давала їй Поліна-маленьке-мишеня інших речей. Але Жанна похитала головою.
- Одного разу моя подушка була мокра.
- Мокра?
- Так, зовсім мокра. І брудна. Коричнева. Напевно, це були какульки.
Жанна захіхікала, і це в певній мірі переконало мене, що з головою в неї все гаразд.
- А батьки що сказали?
- Я зняла наволочку і сховала. Сказала, що перекинула склянку з водою і попросила пробачення. Але мене усе-таки насварили за загублену наволочку. Але я не могла сказати, де вона... бо я обіцяла.
- Куди ти заховала наволочку? Вона в тебе?
- Тримай вежу. А то впаде!
Я не одразу зрозумів, потім побачив конструкцію з лего. Я зовсім забув, що ми робили на початку цієї зводячої з розуму розмови, і обома руками схопився за будівлю. Жанна полишила своє заняття і піднялась. Вона відкрила шафу (вбудована шафа з розсувними дверцями), встала навколішки і нахилилась, копаючись в темряві. Я не міг відпустити вежу, щоб краще бачити, що вона робить, але зрозумів, що в неї там "таємна скринька". Нарешті Жанна вилізла з шафи з якоюсь ганчіркою і простягнула її мені. Я почекав, поки Жанна повернеться до мене, щоб підтримувати пластмасову вежу, і розгорнув наволочку. Вона була ще вологою і пахла пліснявою. Скоріш за все це була багнюка: трохи сухої землі розкришилося у мене в руці. Мені уявлялась жахлива картина - дівчинка, покрита брудом, що лежить на ліжку, яке дістали з горища і віддали моїй сестрі; на старовинному кованому ліжку, яке Софі пофарбувала в білий колір. Жанна полюбляла на ньому стрибати і гратися.
- Поліна ще щось тобі розповідала?
- Не знаю...
Жанні, здається, набридло мені відповідати. Вона прикріпила ще одну цеглинку на хитку вежу, і все звалилося. Жанна розплакалась. Я намагався її заспокоїти: "Почнемо спочатку, це не страшно. Побудуємо нову, ще краще!" Мені було шкода сестру, до того ж я остерігався Софі. Раптом вона вирішить, що я знов ображав сестру, мучив її? У якомусь сенсі мучив - своїм допитуванням...
На щастя, сестра швидко заспокоїлась. Ми побудували нову вежу, величезну, вище її зросту, усіх кольорів веселки. Жанна у захваті захлопала в долоні.
- Мало, зфотографуй! Зфотографуй її!
Я зробив фото на телефон, дуже старанно. Потім пішов і тишком поклав наволочку в пральну машину.

Тепер скляні двері виходять до саду. "Гільйотини" прибрали. Тепер в нас панорамний вид на монстропланти, на маленькі пальми і квітники. В кімнаті стоїть великий дерев'яний стіл і скандинавські стільці, на них подушки з яскравими малюнками. Після обіду батьки захоплювались нашим архітектурним шедевром із лего. Тато був на рідкість веселий.
- Ти тільки поглянь, Софі! Цілих два Френка Ллойда Райта в хаті!
Жанна нічого не зрозуміла, але вона була такою задоволеною! Вона дивилася на мене з гордою посмішкою. Мені здавалося, що я повністю зцілив сестру.
Шкода, що доведеться її знову підвести... Я вирішив обов'язково знайти її "таємну скриньку".