ТА, ЩО ПРИХОДИТЬ ВНОЧІ

Касета Поліни

Переписано при прослуховуванні.

(Прокашлюється.)
Не знаю з чого почати. Почну з того, як мене звати. Нещодавно мені виповнилося чотирнадцять. Я Лев. Ррррр.
(Вона сміється. Але сміх дивний. Нібито неприродній.)
Сьогодні неділя, 23 серпня 1987 рік, прохолодно. Але це непогано: мені набридло обливатися потом при найменшому зусиллі. Я записую цю касету на магнітофоні "Панасонік", це подарунок до дня народження. Цього разу мама мене порадувала! Не знаю, що й подумати... Зазвичай вона дарує мені шкарпетки, книжки... На десятиріччя був лише торт: з грошима було кепсько.
(Мовчання.)
Я прийшла до Замку, щоб спокійно записати все, що я хочу розповісти. Мені потрібно розповісти все, тому що я не знаю, що робити. Я не можу нікому сказати про це, а сказати потрібно так чи інакше. Моя подруга Одрі веде щоденник з першого класу, але я не люблю писати, краще я розповім.
Хіба це не одне й те саме?
(Мовчання.)
Я говорю все це, щоб на душі зійшло, а ще тому, що я боюсь. Мені здається, що я скоїла щось погане. Я знаю, що нічого поганого не робила... але відчуваю себе винною. Я не робила нічого поганого, але бачила те, чого не повинна була бачити. І тепер мені страшно. І соромно. Мені соромно не за себе... навіть якщо це безглуздо, я повинна сказати...
(Вона зітхає.)
Ну, якщо хто-небудь коли-небудь послухає цю касету, він нічого не зрозуміє.
Сподіваюсь, що ніхто цю касету не почує...
(Вдих, видих.)
Я починаю.
Мене звати Поліна Гардинер, мені чотирнадцять років. Мій тато помер, коли я була ще маленькою, я його не пам'ятаю. Він працював на будівництві, і одного разу на нього звалилася залізна балка. У мене залишилося тільки його фото, на будівництві. Гордий собою, посмішка до вух. Він був високим, гарним, з темним волоссям. На фото на ньому жовта  каска. Схоже, жовті каски марні.
Тут я зупинив касету: мої очі були наповнені сльозами. Голос Поліни тремтів, коли вона розповідала про батька, це мене засмутило. Я згадав маму, що загинула в білому БМВ. Сьогодні вони б були майже однолітками, Поліна та моя мама, якби залишилися живі... Я знаю, що "зникла" не означає "померла". Але стільки років пройшло, можна вважати, що це так. Тим паче, коли у твоєму будинку оселився привид!
Я слухав запис на яскраво-червоному плеєрі поганої якості – зазначу, що марки "Тамаші", якщо повторювати за Поліною, котра схоже любила подробиці. Я усамітнився в майбутній "музичній кімнаті", зовсім порожній, з жовтими плямами на стінах. Вона сама тиха, але й сама віддалена від центру будинку. У цієї стереофонічної давнини немає розйому для навушників, а я не хотів, щоб хто-небудь ще слухав цей запис. Тато порався в саду, Софі працювала, Жанна стрибала на батуті: тут нагорі я був один – з Поліною. Я узяв еспандер і зміцнював пальці, слухаючи цей примарний голос із далекого часу. Він здавався мені таким близьким...
Стрічка була зіпсована, чулися тріски. Не важливо: Поліна говорила мені у саме вухо – щоб не тріщало, я зробив звук тихим і зачинив двері. У Поліни був гарний голос, низький і хрипловатий, як у старої акторки, що випалила мільйон цигарок, не схожий на голос чотирнадцятирічної дівчинки. Цей тембр мене теж вразив. Чув би Поп... "Мало, це вже занадто. Ти вразливий до неможливості!"
Серце моє колотилося, коли я знову натиснув кнопку "Пуск".

Я розповідаю про батька, тому що він помер так давно, що можна було вирішити, що моя мама взагалі не була одружена. Вона народила мене дуже молодою, у сімнадцять років. Але вони з батьком дуже любили одне одного і одружилися, і вагітність була не драмою, навпаки, усі були щасливі. Тільки це щастя виявилося недовгим.
Мама кинула школу, тому що треба було займатися мною. До того ж, як вона мені говорила, вона не любила школу. Саме тому вона так хотіла, щоб я добре навчалась... Коротше кажучи. Щоб заробляти на життя, через десять років після смерті мого батька вона стала домогосподаркою. То там, то тут. Ми довго жили в Анмасі. Мені не подобалося це місто, моторошне, оточене горами, справжня діра, де завжди погана погода і часто йде дощ. У будь-якому разі, мені так здавалося. Але потім ми почали жити в Будинку під соснами. Родина Фраше найняли маму три роки тому, за оголошенням. Вони не жили тут постійно: приїжджали на вихідні, у відпустку, так, час від часу. Але вони хотіли, щоб хтось "наглядав за будинком", як вони казали, під час їх відсутності. Фраше – антиквари, у них багато цінних речей. Цінним речам загрожують крадії та пил. Насправді їм потрібно було місце, куди вони могли завітати у будь-який момент. Мадам Фраше називала маму "керівницею". Мамі це подобалось: вона не просто домогосподарка, а керівниця. Так звучить гарніше, це точно. Насправді це одне й те саме, але їй так подобалося... І до того ж в середині року у нас з'явилося помешкання. Мама зайняла студію на горищі, а у мене була кімната на другому поверсі, поряд з кімнатою Арно, сина Фраше, йому було приблизно стільки ж , скільки мені, тринадцять років...
(Мовчання.)
Мені подобається Арно, хоча для свого віку він зовсім ще дитина. Можливо, це від того, що його батьки заможні, але іноді здається, що йому років вісім з половиною. З ним я удаю старшу сестру. Мені подобається: я завжди хотіла мати брата.
(Довге мовчання.)
Не знаю, що робити... не знаю, чи розповідати комусь про це... Навіть якщо він велика дитина, він має право знати? І як мені впоратися з цим самою?
Тут на записі почувся шум, голос вдаличині. Запис перервався: схоже, в Замку з'явилися люди. Поліні раптом довелося закінчити монолог і сховати магнітофон.
У цей самий момент я почув кроки в коридорі і кваплячись, сховав плеєр у шафі. Двері відчинились. Зайшла схвильована Софі.
– Я всюди тебе шукаю, Мало! Що ти тут один робиш?
– Я думаю.
– Певно, ти глибоко поглинувся у свої роздуми – я тебе вже десять хвилин кличу.
– Так? Навіщо?
– А як ти гадаєш?
Я поглянув на годинник: була вже майже восьма. Я не помітив, як пролетів час.
Я неохоче піднявся і пішов слідком за мачухою в сад. Жанна, побачивши мене, блискуче посміхнулась. Пахло смачно. Тато розпалив новенький барбекю і смажив баранячі реберця з прованськими травами.
Обожнюю баранячі реберця, але зараз мені зовсім не хотілося їсти. Як у телесеріалі, Поліна залишила мене в "підвішеному стані": мені хотілося тільки одного – почути продовження історії.