Юрі, в якому через 10 днів настане кінець світу

День 2

— Гей, раночку!

— Вибач, але мені не подобається твоя присутність тут.

Після кількох стуків у двері, вони відчиняються... з ланцюговим замком, що висить.

— І якщо ти тут заради моєї сестри, її немає вдома.

Її голос звучить пасивно-агресивно, як у кота, у якого шерсть стає дибки.

— Я знаю, тому й вирішила почекати тут. Насправді це дивно, що світ живе як зазвичай, чи не так?

Я сідаю перед дверима і говорю у відкриту щілину.

Сьогодні я приїхала сюди потягом. Не можу повірити, що він досі працює. Це не зовсім те, про що вчора говорила Рірі, але є дивовижна кількість людей, які продовжують нормально працювати, поки не настане кінець.

При цьому потяг був майже порожній, і в місті було дуже мало людей. Я впевнена, що всі вже думають про те, як вони збираються зустріти кінець, або починають готуватися до нього.

Через дев'ять днів настане кінець світу. Чомусь це все ще не здається справжнім.

— Я маю на увазі, що кінець за рогом і все таке...

Дивлюсь на чисте небо.

— Слухай, гадаю, Дораемон має лише один інструмент? Перемикач руйнування світу.

— Ні, не має. Хіба ти маєш на увазі не Бомбу масового знищення*? Або її, або, гадаю, ти сплутала це з якоюсь іншою історією.

*Зброя з аніме та манґи «Дораемон», аналог ядерної бомби.

— Ти точно знаєшся на цьому, га... Що ж, хай там як. Знаєш, було б погано, якби я мала право натиснути червону кнопку. Світ уже був би знищений багато разів.

— Молодець.

— Ні, до біса! Я маю на увазі те, що добре, що я не можу цього зробити, Рірі-чян.

— Мені байдуже. Будь ласка, просто піди звідси.

— Знаєш, ти схожа на людину, яка ніколи не натисне на кнопку, що б не сталося. Скажи, ти голодна? Де ти береш їжу, живучи вдома сама?

— І що це ти робиш, відкриваючи бенто перед моїм будинком? Годі!

— Слухай, я просто покладу її сюди.

Я кладу сокиру перед воротами й підіймаю обидві руки, щоб вона бачила. Я впевнена, що в цій ситуації у світі жодна збройна організація не матиме мотивації атакувати цивільних осіб.