Втеча

Розділ 7

*Наш час*

Тиша. Спокій. Сонячні промені світять через гілки високих дерев на моє обличчя. Я відчуваю, що ще дуже рано, але не хочу підійматись. Навіть невеликий рух тілом змушує відчувати біль.

Невже я так далеко зайшла, що мене ще не знайшли? А може і не шукають? Сумніваюсь.

Пити. Хочу дуже пити. Якщо ще дуже рано, то я зможу зібрати хоч трішки роси з дерев. Потрібно підійматись і не лежати на холодній землі. Через те, що я лежала на твердій землі, моє тіло боліло ще більше. Я підняла тулуб та сіла. Розім'явши шию та плечі, я почала оглядатись. Все так, як і було. Таке відчуття, що я тут єдина жива істота. Але ні. Час від часу чути спів птахів. Якщо я чую птахів, то це означає, що їх ніщо не лякає, поблизу нікого нема.  Але долю випробовувати не варто. Мені дістався шанс на життя і я маю робити все можливе, щоб не змарнувати його.

Переборюючи бажання посидіти я піднялась на ноги. В очах відразу потемніло. Закривши очі, я постояла так декілька хвилин. Просто занадто раптово піднялась, нічого страшного. Коли мені стало краще, я почала шукати невисокі дерева або кущі. Потрібно зібрати росу і хоч якось втамувати свою спрагу. А роса зараз взагалі є? Можливо, вже пізно і вона встигла випаруватись? Я доторкнулась рукою до землі. Вогка. Отже, ще є. Стоп. Я доторкнулась рукою до свого волосся і воно також було вкрите крапельками роси зверху. І чому я відразу не здогадалась це зробити?

Я пішла далі, шукаючи по дорозі великі листочки на деревах, до яких  могла дотягнутись. Побачивши кущ, назву якого не знала, я попрямувала до нього. Я зірвала невеликий листок та почала за допомогою нього якось збирати росу. " Марна трата часу", - подумала і почала облизували листочки язиком. Так, звучить це жахливо і неприємно, але я не турбувалась щодо цього. Всеодно мене ніхто не бачить. Не знаю, скільки часу я там провела. Все, що я зібрала, могло поміститись в звичайну чайну ложку. Максимум в дві. Я майже нічого не відчула, лише губи зволожила і трішки горло. Від цього захотілось пити ще більше. Мої руки були вогкими, тому я протерла своє обличчя ними. 

Я пішла прямо. Не варто довго затримуватись на одному місці. Сонце починало прогрівати повітря. Це був початок осені. Дні були ще спекотними, але ночі ставали холоднішими.

Моє волосся заважало мені. Білі пасма стали брудними, неохайними. Руками я намагалась хоч щось з ними зробити. Зібравши їх, я спробувала зав'язати їх у вузел, але нічого не вийшло. Тоді я заплела їх в косу, але у мене не було чим зав'язати її, тому вона швидко розплелась. Я вирішила не витрачати сили на це, тому просто кинула так, як було.

Потрібно шукати вихід з цього лісу. Але я не знаю свого місця знаходження. А навіть якщо я врятуюсь, то не зможу вказати місце, де нас утримували. Не зможу сказати, де моя Лілі.
Ні-ні, не думай про це. Вони знайдуть її, знайдуть всіх, головне підсказати де шукати. Від мене залежить життя всіх тих, хто залишився там. Вони сподіваються, що я допоможу. А хто допоможе мені тут? Я сама...