Втеча

Розділ 11

*Наш час*

Мій геніальний план "Як обійти прокляту землю, де все померло" працює. Я йду поруч, але не ступаю туди. Просто обійду і все. Якщо я йшла весь цей час в одну сторону, то я маю продовжувати рухатись в цьому напрямку. Це буде правильно, адже рано чи пізно я вийду кудись. Звісно, я могла повернути в іншу сторону і не обходити ці мертві дерева, та тоді я вже просто почала б блукати, ходити кругами. А так у мене є напрям, є стратегія, ніби я в цьому розуміюсь, і я вийду звідси. Ліси не безкінечні врешті-решт!

Цікаво, що роблять зараз ті люди? Вони не задоволені, я б навіть сказала - розгнівані, що нам вдалось утекти, особливо мій покупець. Викуси, старий збоченець! Сподіваюсь, ти викинув кругленьку суму грошей за моє тіло! Тепер можеш придбати за решту гумову шльордру та задовільнити себе, оскільки мене не буде!

Ох, хоч сил у мене не так багато, але злість кипіла в моїх грудях.

Хотіла б я бачити ваші обличчя, коли ви будете повідомляти, що "товару" не буде, що ви не можете його повернути, що ви можете замінити нас. Але нічого не вийде, адже ваш спосіб "клеймування" все зіпсував. Хіба що ви за один день зможете знайти ще двох дівчат, здорових, красивих дівчат без шрамів на на ногах.

Чомусь від цих думок я почала сміятись, дуже швидко цей сміх перетворився на плач.

- Господи, Лілі! - сказала я. - Мені тебе не вистачає. Я боюсь уявити, що вони зробили з тобою. Моя Лілі.

Я впала на коліна та намагалась вгамувати цю істерику. Дихати було важко, шлунок пульсував і болів, в горлі пересохло. Вона дала мені шанс, а я помру тут голодною смертю.

- Так, годі. Все гірше вже позаду.

Глибоко вдихнувши, я встала на ноги.

Опанувавши себе, я продовжила свій шлях. В голові постійно з'являлись образи Лілі, як ми щасливо проволили час до всього цього. Моя мама любила її. Вона вважала, що Лілі хороша, вихована дівчина, зайвого собі не дозволяла, завжди відкрита і з нею приємно спілкуватись. Мама була рада, коли дізналась, що я менше проводила часу зі своїми шкільним подругами. Вони їй ніколи не подобались.

Колись, коли моя мама ще була підлітком, у неї була одна подруга. Мама обожнювала її, постійно була з нею, любила її більше, ніж своїх сестер. Вона вважала, що це буде вічно, що помруть вони в один день, а їх діти будуть так само дружити. Казки.

Насправді, в останній рік навчання найкраща подруга зрадила мою маму. Це було так боляче для неї, що вона надовго втратила довіру до людей. Такими "подругами" мама бачила Беллу і Саманту - моїх шкільних друзів. Хоча ми і досі спілкувались і мене ніхто не зрадив.

"- Поки що, - говорив голос мами в голові. - Ти пішла і не дала для них можливості це зробити."

Мама нікому не довіряла, але я не така. Це мене і привело в таку халепу.

Весь цей час я йшла спокійно, оминаючи дерева та ступаючи по твердій землі. Та я навіть не помітила за цими спогадами, що йду по якомусь болоті. Земля була м'ягкою і вологою, покриту зеленим мохом, куди провалювались мої туфлі.

- Чорт!

Я підняла одну ногу і побачила мокре взуття.

- Чорт! Чорт! Чорт! Не вистачало ще цього.

Я хотіла повернутись назад але зупинилась. Краще піду прямо так як і хотіла. Взуття всеодно мокре, а так я не заблукаю і буду йти так, як хотіла.

Я продовжила йти. Ноги провалювались і туди потрапляв бруд. Не найприємніші відчуття, скажу я вам. Та чим далі я заходила, тим глибше ставало. Я зрозуміла, що справи не буде і зупинилась, коли багнюка досягла моїх гомілок. Так далі не можна. Треба повертатись і йти через ті сухі дерева. Що я і зробила.

Я повернулась і дісталась твердої землі. Зірвавши листки з якогось дерева, я витерла ними взуття і ноги. Тоді я подивилась на цю засохшу ділянку лісу і пішла туди. Дерева були не високими, але мали багато сухих гілок, які переплітались між собою і не давали пройти. Після того, як гострі закінчення гілок розірвали мені кофтину і поранили ноги, я зупинилась. Я не зможу тут пройти, доведеться повертатись і думати, що робити далі.

Вибравшись і поранивши руки, я сіла під деревом. Вибору у мене нема - треба йти болотом. Я зняла своє взуття і кофтину, залишившись в футболці. Підкачала брудні джинси і рушила туди босоніж. Холодна і бридка багнюка торкалась моїх ніг, протікала через пальці і лоскотала їх. Я йшла все далі і далі, ліс і болото поглинали мене. Я сподівалась, що скоро я дістанусь твердої землі та п'явки мене не з'їдять. Це була ще одна моя помилка.