Володар перснів. Повернення Ріна

Остання рада або шлях до Мордору

- Щось останнім часом я страшенно голодний, - пробурмотів Рін з набитим ротом. Юнак ніяк не міг наїстися. Але він хоча б не відчував утоми. Певно, їжа компенсувала колосальну витрату демонічних сил на Пелленорських полях.
- Ага, - погодився Ден, не відстаючи від друга в поїданні м'яса. Вікка сиділа біля них і відверто нудьгувала, бо вже давно наїлася.
- І коли вже настане бій? - спитала пантера.
- Припини, - сказав Рін, - дай людям відпочити. Крім того, ще нічого не вирішено. Ми не знаємо, як діяти далі. Хоча... я можу сам поїхати та прибити Саурона.
- Який сміливець, - кинув янгол.
Минуло майже два тижні після битви біля Мінас-Тіріту. Повільно життя у місті налагоджувалося. Люди займалися своїми справами, поранені потроху одужували. Теоден вже самостійно пересувався, хоча йому на якийсь час заборонили брати участь у битвах. Інші відбулися подряпинами. Гноми, наприклад, рвалися в наступний бій, Філі та Кілі нудьгували.
- Я одужав, я готовий на будь-який подвиг, - хоробро повідомив Окумура. Він не знав, де решта Хранителів. Останнім часом усі були надто серйозними. Винятком були Мері та Піпін, які повністю розслабилися та відпочивали.
- Головна наша проблема - це Перстень, котрий зараз невідомо де, - мовив Деніель, - і це не дає мені спокою. Дарма ми відпустили Фродо. Дурне та безрозсудне рішення.
- Привіт, хлопці, - до приміщення зайшла Телівен. Ден одразу ж відвів очі від ельфійки, Вікка і Рін переглянулися, - годі знищувати всі запаси Ґондору.
- А що ще робити? - запитав Рін.
- Наприклад, відвідати раду в тронному залі, - відповіла Телівен.
- Рала щодо чого? - здивувалася Вікка.
Та ельфійка вже пішла. Трійця зібралася і рушила до тронної зали, де раніше, за словами Фараміра, правив намісник. На жаль, останній намісник, Денетор, помер досить безглуздо, вирішивши, що раз його сини загинули, то його життя теж нічого не варте. Намісник хотів забрати на той світ і пораненого Фараміра. Ґендальф втрутився вчасно втрутився і врятував брата Боромира.
Боромир, до речі, вельми засмутився, дізнавшись про смерть батька.
Тронний зал Мінас-Тіріта являв собою велике приміщення білого кольору, стелю якого підтримували колони. Між колонами стояли статуї ґондорських королів. Величезний мармуровий трон був порожнім, бо присутні стояли на шанобливій відстані від королівського крісла.
- Ну от, усі зібралися, - порушив мовчання Ґендальф. Маг у білому наче сяяв, і на його тлі навіть мармур здавався тьмяним.
У приміщенні також знаходилися Араґорн, Боромир та Фарамір, Філі й Кілі, Теоден, Еомер, Леголас, Ґімлі та Телівен.
- Так, ми перемогли знову, - почав Ґендальф, - але Перстень ще не знищено. І поки наші перемоги нічого не означають. Фродо став недосяжним для мого погляду. Темрява згущується.
- Якби Саурон отримав Перстень, ми б дізналися, - заговорив Араґорн. Чоловік стояв навпроти однієї із статуй, схрестивши руки на грудях. І Рін змушений був визнати, що Араґорн і справді схожий на колишніх володарів Ґондору.
- Це питання часу, - сказав маг, - він зазнав поразки, але... За стінами Мордору наші вороги зберуться знову.
- Давайте тоді їх розгромимо, - запропонував Рін. Ґендальф подивився на хлопця, але нічого не сказав. Філі та Кілі синхронно кивнули.
- Нехай ці тварюки залишаються в Мордорі, - заявив Гімлі.  Він вальяжно розсівся в кріслі радника короля і курив люльку, - нехай здохнуть там. Яке нам до них діло?
Схоже, гном утомився він нескінченних боїв. Напевно, сподівався, що Саурон знудиться і сам переб'є своїх слуг.
- А таке, що десять тисяч орків стоять між Фродо та Вогняною горою, - повідомив маг. Всі насупилися, - я відправив його на смерть.
- Старий... - прошепотів Окумура, бачачи, що маг жалкує про рішення, яке прийняв колись у Рівенделлі.
- Ні, - палко заперечив Араґорн, - для Фродо ще є надія. Йому потрібен час і вільний прохід рівнинами Мордору. Ми зможемо це зробити.
- Як? - поцікавився Ґімлі.
- Виманимо армію Саурона, - відповів Араґорн, - спустошимо його землі. Зберемо всі сили в кулак і нападемо на чорну браму.
Ніколи ще спадкоємець Ісілдура не говорив із таким завзяттям. Він дуже хотів допомогти гобіту, якого відпустив самого. Рін і Ден одночасно кивнули, погоджуючись з Араґорном. Ґімлі, почувши таке, закашлявся.
- Нам не здобути перемоги, - втрутився Еомер, - однією силою зброї ми не переможемо.
- Але ми дамо Фродо шанс, якщо привернем увагу Саурона до себе, - не здавався Араґорн, - відвернемо його армію від інших пересувань.
- Згоден, - сказав Леголас.
- Вірна смерть, - прогудів Ґімлі, - жодних шансів на успіх. Чого ж ми чекаємо?
- Саурон запідозрить хитрощі, - похитав головою Ґендальф, - нам його не обдурити.
- Думаю, нам вдасться, - посміхнувся Араґорн. Окинувши поглядом присутніх, він заявив: - Готуємось до походу в Мордор. Виступаємо завтра на світанку.
На цьому рада була завершена. Командири розійшлися готувати війська до чергової і, можливо, останньої битви. Леголас і Телівен вирушили до зброярні за луками та стрілами. Ґімлі склав компанію Філі та Кілі.
- Старий, не хвилюйся, - Окумура підійшов до похмурого Ґендальфа, - ми не слабкі. От візьмемо й переможемо, що ти тоді скажеш? І якщо вже ми поспішаємо на допомогу, Фродо точно позбавиться Персня.
- Я радий, що ти не втрачаєш надії, - сказав маг, - але час покаже...
Ґендальф пішов за Араґорном.
- Він хвилюється за гобітів, - пояснив екзорцисту Ден, - і повір, недарма. З ними ніхто з нас не пішов, вони повинні захищатися від ворогів. Скоріше б відвернути увагу Саурона. Я хоча б буду спокійний через те, що гобіти без перешкод доберуться до Вогняної гори.
- Ходімо поспимо, - сказав Рін, - щоб завтра зі свіжими силами бути готовими до всього.
Ден не горів бажанням іти спати, але провів друзів. Біля кімнат вони розділились, і янгол вирушив кудись, щоб усамітнитися. Все ж таки він не поговорив з Телівен, що вельми засмучувало. Адже він пообіцяв Окумурі...
Воїни закінчували останні приготування, перевіряли зброю та коней і йшли спати. Місто затихало. Наближалася ніч - тепла та зоряна. На вежах Мінас-Тіріту горіли смолоскипи та патрулювали вартові. Араґорн не хотів, щоб Саурон застав їх зненацька.
Все це Ден бачив, стоячи на балконі, яким закінчувався один із численних коридорів вежі. Ден прислухався до тиші й радів, що йому відкривався краєвид на захід, а не на схід. Споглядати вогні Мордору янголові не хотілося.
- Дене? - почувши голос Телівен, янгол ледь не вистрибнув із вежі. Обернувшись, він побачив, що ельфійка йде до нього. - Чому ти не спиш? До світанку лишилося не так багато часу.
- Ще встигну, - янгол постарався, щоб його голос не тремтів, - але ти теж не спиш.
- Я просто проводжала Ґімлі до табору гномів, - пояснила Телівен, - гноми такі кумедні, правда? Я запропонувала Ґімлі заплести всю його бороду в коси. І волосся теж. Він чомусь засмутився і...
- Телівен, - сказав Деніель, міцно стиснувши руки в кулаки, - я... мені треба тобі сказати... - він замовк, бо в роті раптово пересохло.
- Я тебе уважно слухаю, - усміхнулася ельфійка, - не бійся, кажи.
- Так, - Ден ще ніколи не відчував такого страху, як зараз, у цю відповідальну мить, - ти... ти мені подобаєшся, - випалив янгол, наважившись подивитися в зелені очі ельфійки. Здавалося, стукіт його серця чути на все Середзем'я, - дуже подобаєшся.
Спочатку Телівен здивувалась і округлила очі. Ден мав полегшено посміхнутися, та помітив, що ельфійка не радіє і відводить погляд. Янгол завмер.
- Ох, Деніелю, - сумно заговорила Телівен, - це так несподівано. І... я не можу прийняти твої почуття.
Дену здалося, що його серце зупинилося на кілька секунд. Янгол мовчав, бо навіть не міг вдихнути. Його пальці побіліли через те, що він сильно їх стискав.
- Чому? - прошепотів Деніель, не в змозі говорити голосніше.
- Ельфи закохуються раз на все життя, - повідомила Телівен, - і ти розумієш, хоч Бард помер, я любитиму його. Вибач, Деніелю.
Ельфійка пішла. Янгол повільно опустився на мармурову підлогу, відчуваючи пекучі сльози на очах.
"Чому я плачу?" - думав Ден. - "Чому так б'ється серце, тремтять руки, а в грудях ніби вирізали дірку? Чому я почуваюся таким нещасним і розбитим? Немов у мене відібрали найдорожче. Я ж янгол, байдужий янгол! Я не вмію... плакати..."
Йому не хотілося нікуди йти і взагалі ворушитися. Ден так жахливо не почувався навіть під час зустрічі з назґулом. Янгол притис коліна до грудей, затулив обличчя руками й тихо заплакав.
Тут його знайшли Вікка з Ріном. Пантера чомусь прокинулася і не могла зімкнути очей. Розбудивши Окумуру (який був дуже незадоволений), вони вирушили на пошуки Деніеля.
- Дене! - Вигукнула Вікка, помітивши друга. - Дене, що сталося? Дай відповідь, будь ласка!
Янгол підняв голову і подивився на друзів почервонілими очима. Вікка охнула, Рін розгубився.
- Дене, - дівчина сіла біля нього, - не плач. Що трапилося?
- Ми не можемо бути разом, - тихо й повільно промовив Деніель. Від цих слів ставало боляче.
- Почекай, то ти сказав Телівен?... - здивувався Окумура. - Але чому?
- Ельфи закохуються раз на все життя, - сумно повідомив янгол, - ви знали?
Друзі ошелешено похитали головами.
- Бард... - зітхнув екзорцист, - якби ж я знав...
- Ти теж не винен, - м'яко промовила Вікка, - ох, Дене...
- Не можу припинити плакати, - янгол дарма витирав сльози, що котилися по щоках, - мені боляче... тут, - він торкнувся грудей, - я навіть пояснити вам не можу...
- Я тебе чудово розумію. І не потрібно тримати все в собі, - сказала пантера. Ріну залишалося здивовано дивитися на них, - я теж закохалася колись. В одного Тигра. А він мене не прийняв. Але це не страшно. Правда ж, Ріне?
- А... - Окумура розгубився ще більше. Він не знав, що казати в таких ситуаціях, - так... мабуть...
- Дарма я зізнався їй, - бурмотів Ден.
- Не дарма, ти вчинив правильно, - зрозумівши, що екзорцист їй не допоможе, Вікка говорила сама, - це не кінець світу...
- Кінець світу настане завтра, - зітхнув янгол.
- Дене, - втрутився Рін, - ти ж не збираєшся померти?
Янголу хотілося опинитися на самоті й віддатися смутку, але друзі не збиралися йти.
- Я збираюся боротися, - відповів Деніель.
- Пішли спати, - сказала пантера, - тобі треба відпочити.
- Не хочу, - вперся янгол.
- Доведеться спати тут, - Вікка подивилася на Окумуру, - мені страшно залишати Дена.
- Розумію, - екзорцист сів на підлогу. Довкола спалахнув синій вогонь, - грійтеся. Тут прохолодно.
Янгол дивився на язики вогню, на мить забувши про смуток. Полум'я заворожувало своєю красою.
- Так затишно, - Вікка заплющила очі й посміхнулася, - спи, Дене.
І вона заспівала своїм м'яким муркотливим голосом:

Відлітають птахи на небокрай
Осінь принесе нам тремку печаль
Принесе нам осінь тривожні сни
Щоб про тиху радість забули ми.

Та попри морози і холоди
Все ж ми дочекаємося весни.
Розквітають в серці моїм, твоїм
Почуття чарівні, нові, ясні.

Засинай і спи, спокій хай тебе
Вітерцем вечірнім та й огорне.

Помітивши, що янгол мирно спить, Вікка обернулась у пантеру і примостилася поряд.
- Чому від цих янголів одні проблеми? - похитав головою Окумура, намагаючись лягти якомога зручніше. - Спи тепер на підлозі. Ну, Дене, я тобі це пригадаю.
***
Вранці, зі сходом сонця, військо було готове дорогу. Тріпотіли на вітрі стяги, виблискували начищені до блиску обладунки, майоріли плащі воїнів. Попереду їхав Араґорн, вбраний в обладунки, на які була надіта чорна сорочка з вишитим Білим древом Ґондору, Ґендальф з Піппіном та Боромир. Трохи позаду їхали Леголас із Ґімлі й Телівен. Рін, Ден і Вікка на якийсь час загубилися серед воїнів і намагалися поспати ще трохи. Теоден, Еовін та Фарамір лишилися в Мінас-Тіріті. Замість короля, котрий ще був заслабкий, від Рохану вирушив Еомер.
Об'єднані сили Рохану, Ґондору та Еребору наближалися до Мордору.