Вулиці наших книг

._10/2_.

В залі тихо. Леслі відпускає руку Річарда і повільно видихає.

– Розкажеш мені історію? — подає голос хлопець.

– Ти вже сотні їх перечитав... Яких ти книг не знаєш? – Леслі розчарована його питанням. Вони тут, поряд, можуть нормально говорити, а він питає про книги?

– Я не знаю твоїх історій, — відповідає Річард.

Очі Леслі розширюються від здивування. Їй хочеться в цю ж мить подивитись на нього і з погляду зрозуміти, чи він жартує. Але щось їй підказує, що ні.

– Нас ніхто не почує, – веде далі Річард. – Я нікому не розповім... – він робить паузу. – Чому ти мовчиш?

– Гаразд... – здається Леслі.

– Отже, це правда... – Річард задумливо дивиться поперед себе. – Ти пишеш книги?

Леслі спалахнула, наче її зловили на гарячому.

– Ні! Ні... Я... не можу. Закон зв'язує руки. Чорнило завжди знайдуть.

– Але ж ти маєш свою історію, – питає, чи радше констатує хлопець.

– Так. Але я її ніколи не напишу.

Леслі зітхає і жалкує, що дозволила йому продовжити цю розмову. Але... вона раптом розуміє, що він питав це не просто так.

– А ти?

– А що – я?

– Пишеш ти чи ні, але ти хочеш цього ще більше, ніж я.

– Звідки ти можеш знати?

– Я знаю тебе.

Річард тихо сміється.

– Що таке?

– Просто... Це так дивно – чути твої думки.

Хлопець сідає на холодну підлогу, спираючись на колону.

– І ти нічого не скажеш? – хмуриться Леслі, повторивши рух Річарда.

– Сказати, що ти лише частково права? Я завжди хотів писати, але точно не так сильно, як ти.

Леслі закриває очі і слухає власне дихання. Вона була права? Вона була права.

Випадково знайти незнайомця, який порушує з тобою один і той же закон? Це було б неможливо у такому місці. Але якось це сталось.

Леслі встає і поглядає на нічне небо через вікна.

– Темрява скоро розсіється. Нам пора.

Вона не знає, чому це сказала. Вона не хотіла йти, але так треба.

Небезпечно отак зустрічатися двом змовникам проти Великої Влади з великої літери. Адже лише вона має право писати; а головне - вона як ніхто вміє писати судові смертні вироки.