._24_.

146 35 0
                                    

Небо сіріє. Вечір огортає місто. Сьогодні — воно безлюдне.

— Я мушу дещо тобі сказати... — Емті з болем дивиться на дівчину.

Ерсі ловить його погляд і підсвідомо відчуває, що має бути дуже вагома причина, чому його очі ледь не бринять від сліз.

— Скажи, що сталося?

— Їх більше немає... Асси і Льюїса... Корабель, який привіз мене сюди... розбився.

Емті закриває очі і схиляє голову, а коли нарешті підводить погляд, Ерсі плаче.

Сльози котяться по її обличчю, вуста стиснуті, а погляд налитий болем.

Хлопець підходить і обіймає її; вона пахне трояндами.  Її волосся падає йому на плече.

— Знаєш, чому наша книга мала залишитися там, на островах? — раптом питає вона, відсторонюючись.

— Тому що та книга — то зовсім інший світ, не такий, як цей, так? — відповідає Емті.

— Так, — киває вона, витираючи сльози, і додає: — Тому їй тут не місце. Не тільки через Закон. Вона, як і ми, тут зайва.

Ерсі сідає на сходи до ратуші і знімає з волосся трояндовий вінок.

— Усе це так дивно, Кей... — говорить вона. — Ті, хто створив Закон, створили і цей світ. Вулиці. Людей. Нас. Хіба ні? Навіщо їм було це потрібно? Навіщо закривати людей в такій клітці?

— Ну чому — клітці... — Емті сідає біля дівчини. — Декому подобається таке життя.

— Лише тим, хто змирився.

— Вони майже всі змирилися, Ві. Їм не треба порушувати ніякий Закон, щоб жити повноцінно.

Ерсі відсторонено киває, ніби зовсім його не слухає.

— Тоді що з нами не так?

— Хтозна, — поводить плечима хлопець. — Можливо, в нас просто немає страху. Або... — раптом сміється він. — В нас настільки його багато, що ми вже перестали на нього зважати.

Емті бере з рук дівчини троянди і в його руках сині квіти розсипаються червоними пелюстками.

Хлопець встає і подає Ерсі руку.

— Нам час, — він обертається на безлюдне місто і вдивляється у сутінки, які чіпляються за дахи. — Ми маємо завершити те, що почали, і чому ми сюди прийшли.

Вулиці наших книгWhere stories live. Discover now