Школа.Кохання

Тебе підвезти?

-Я...я теж не збираюсь здаватися!
Сюмін пригорнув мене до себе, та поцілував в лоб.
-Сюміне...
-Так?
-А нам не час іти спати? Завтра ж в школу...
-Таак, ти права, мені зайти по тебе вранці?
-Буду вдячна! Аа, доречі, в мене батьки на місяць їдуть... і я буду сама вдома...
-Круто...
-Це значить... що цілий дім буде в наших руках!
-Ти щось задумала?
-Ще ні... Є пропозиції?
-Хмм... я подумаю про це!
Ми з Сюміном знову кріпко поцілувались, а потім, він провів мене додому, підсадивши через вікно!
-Бувай!Солодких снів! - сказав він поцілувавши мене востаннє.
Ранок! 6:00
Я швидко зібралась в школу... та не дочекавшись Сюміна пішла в неї.
"Я зла! Чому Сюмін по мене не зайшов? Щось сталось???"
Зайшовши в клас, де був один Джексон, я сіла на своє місце, після чого, дуже швидко почала відправляти повідомлення Сюміну, який був в мережі лише вчора...
-Чому це ти без свого хлопця?
-Відчепись Джексоне! Бісиш!
-Огоо, як ми заговорили? То де він?
-Не...не знаю я!
-А якщо він зараз з другою дівчиною в одному ліжку? Про це ти не думала?
-Не мели дурниць! Він у мене вірний.
-Не сміши...
-А в тебе є докази?
-А повинні бути?
На цій ноті, наша розмова на деякий час закінчується...
-Настя!
-Так?
-Може хочеш розказати як давно ви разом?
-А я повинна казати?
-Ну не знаю...
-Нуу...зачекай! Я ж не повинна перед вами отчитуватись і все розповідати!
Я взяла портфелик, і пішла на сходинки, щоб подумати на самоті... за мной пішов і Джексон.
-Ми не договорили... - сказав він.
-Я щось, трішки заплуталась...
Джексону приходить смс на телефон, після чого, він з усмішкою показує його мені...
-Це Сюмін?
-Як бачиш...
Так, це справді він, на фото, він цілується з якоюсь дівчиною.
Серце... болить... Це, мабудь це кінець наших відносин? Я ж, довіряла йому.
-Чого мовчиш?
-А що казати?
-Все ясно з тобою...
Потім я бачу, як Джексон уходить, а я... я знепритомнію...
-А!Де це я?
-Настя, так?
-Так!
-Ти в медпункті, тебе приніс твій хлопець, ти знепритомніла, коли впала зі сходинок.
-Он як... ну, я мабудь вже піду!
Я хотіла встати, і піти додому, але медсестра мене зупинила, сказавши, що я годинку, ще повинна відпочити...
Пройшло десь 15 хвилин... Я чую дзвінок! Мабудь перерва почалась...
І тут, зі швидкістю світла, в двері вривається Джексон...
-Хей!
-Ого, ти жива!
Ми засміялись...
-Джексоне, я хочу додому, чого мене не відпускають?
-Тому, що ти тільки, що проснулась. Полежи ще трішки потім і підеш на уроки.
"Ой, точно, це ж ще і уроки... я й забула, от дідько!"
-Добре.
Потім медсестра пішла, а Джексон залишився зі мною.
-Чому ти знепритомніла? Я не знав причину, і мені прийшлось зімпровізувати.
-Причина? Я вагітна...
Лице Джексона аж по блідніло від того, що він почув...
-Емм... Джексон?
-М?
-Це жарт! Не переживай, я п'ю протизачаточні.
Джексон розсміявся зі мною, і його лице стало нормального кольору.
-Хух. Не жартуй більше так ніколи!
-А то що?
-А то я сам зроблю тобі дитину і втечу...
Я засміялась знову, а потім, з Джексоном, по дзвінку на перерву ми пішли в клас, так і не долежала я в цьому медпункті годину відпочинку.
Це була математика, ми зайшли і так, як Чон Дунг не було Джексон просто сів до мене, без жодних питань.
Всю математику, я зовсім не могла врубитись шо там за приклади, і Джесон дивлячись на моє лице посміхався...
Дзвінок!
-Це був останній урок?
-Ага.
-Ну, тоді я пішла додому. Пока!
-Еей, стій!
-Що?
-Ти хіба не хочеш віддячити мені?
-За що?
-Ну, я показав який Сюмін насправді, потім я заніс тебе в медпункт, і врятував!
-Ага. Круто, доречі дякую!
Я обняла Джексона і знову захотіла встати з парти і піти, але він вхопив мене за руку.
-Та що ще?
-Мені цього не достатньо!
Потім Джексон швидко посадив мене на себе так, що як би я не пручалась в мене не виходило, і ми цілувались!
-Ти чого?Ми ж в школі!
-І що?
-Джексон, мені пора додому...
-Ти сама дома, твої батьки ж поїхали?
-Ага, точно!
-Тоді пішли я тебе підвезу?
-Добре.
Ми вийшли з двору, і Джексон відкрив мені двері машини, куди я сіла, а потім на місце водія сів і він сам.
-Куди ми їдем?
-Поїхали до Техьона!
-Аа де він?
-Приїдем - побачиш!
Ми десь годину їдем по пустому шоссе...
-Джексон, я голодна...
Джексон дав мені енергетик.
-Сірйозно? Енергетик?
-Ну у мене більше немає нічого...
Я випила його, і їсти перехотілось.
-Ну дякую!
-Ага.
-Ми скоро приїдем?
-Таак.
-А чого ми так довго їдем? Техьон точно там?
-Слухай, а чого ти так багато говориш?
-Можеш висадити мене, я взагалі не розумію чому ми їдем кудись? Чи не легше було Техьону приїхати до нас?
-Добре!
Джексон зупинився, і сказав:
-Вилазь! Іди!
Я так і зробила, пішла в напрямку дому. А Джексон поїхав туди куди їхав до цього. Я дуже зла! Везти мене кудись, так ще й висадити щоб я точно додому не дойшла... Ухх які в мене гарні друзі...
Пройшло десь пів години і я іду, цікаво скільки мені ще йти?
Тоді, хвилин через 5 я бачу знайомі машини які їдуть до мене...
Спочатку під'їзджає Техьон.
-Насть, може підвезти?
-Ні, дякую! Твій друг уже підвіз, піду пішки!
-Але ж ти в туфлях.
Я зупинилась, зняла їх і взявши в руку пішла в колготах.
-Да ти скажена...