Таємниця моєї душі

Розділ 4

   ...Я бігла вперед. Ні. Я летіла із шаленою швидкістю. Раптом, я відчула як ззаду хтось штовхнув мене і ми приземлилися. Я боляче вдарила ногу і, здається, підвернула її.
   Спробувавши встати, я зрозуміла, що тим, хто мене штовхнув, був Кріс, мабуть, він сам не втримався і впав прямо на мене, вивернувши мені ногу.

   Кріс хутко зліз із мене і, побачивши, що я не можу підвестися самостійно, допоміг. Теж мені джентльмен.
   Щойно я опинилася на ногах, Кріс почав на мене кричати:
- Ти що, зовсім страх втратила?!!! Ти хоч розумієш, що ти не знаєш, що тут могло бути?!!! ЧОГО ТИ ЛЕТИШ, ЯК НЕНОРМАЛЬНА???
- Я ...я... - навіть не знала що сказати, я просто була занадто здивована, як Кріс за мене...хвилюється.
   Я вирішила подивитися, що ж я, в кінці кінців, натворила. Повернувшись, я ледь не впала через підвернула ногу, але втримала рівновагу і побачила прірву, яка розкрила свою пащу за метр від мене.

- Дякую, - тихо пробелькотіла я.

- Повтори будь ласка ще раз, а то я погано почув - Кріс розпливався у посмішці.
- Дякую! - я крикнула йому на вухо так сильно, як змогла.
- Можна було й потихіше -  Крісу явно це не сподобалося, та й кому сподобається коли йому на вухо будуть кричати та ще й по власному проханню.
- Можна було й з першого разу почути, - огризнулася я.
   Крісу явно не хотілося сперечатися зі мною, тим паче зараз, тому він промовчав.
   Я роззирнулася навкруги. Скрізь були дерева та ця глибока прірва. Ми довго не гаяли часу, а вирушили в дорогу. Спочатку ми пройшли вздовж прірви і знайшли місток. Він був не дуже надійним.

- Цей міст, мені здається, не дуже надійний - Кріс почав вимахувати рукою щось незрозуміле і вкрай незвичайне для мене.
   Через декілька секунд міст був весь оповитий рослинами, тобто різними міцними лозами.

- Тепер він став надійнішим, - із сарказмом мовила Меліса.
- Ой, помовч, сама б краще зробила. Готово.
   Побачивши що ми з Мел не збираємося йти першими, Кріс зробив крок уперед і на останок додав:

- Переходьте обережно, але швидко.
- Угу, - ми погодилися з Крісом.
   Він швидко переправився на той бік прірви. За ним пішла Мел. Коли настала моя черга, на мить я завагалася (ну звичайно перейти міст швидко із підвернутою ногою), але все-таки ступила на міст.
   Я була вже за крок до друзів, але мою ногу пронизав гострий, пекучий біль і я впала. У цю секунду сталося багато чого - почувся звук стріли, яка увіткнувшись у головну лозу, на якій тримався один кінець мосту, відрубала його і міст разом зі мною почав падати. Я марно почала хапати ротом повітря і від жаху втратила свідомість... .

  Прокинувшись, я дізналася що Кріс в останню секунду встиг мене схопити.   
    Було уже близько 9 вечора. Ми сиділи трішки віддаль від прірви. Кріс розвів вогнище, а Мел встигла спорудити хоч якийсь намет з листя та гілляччя. Ну хоча б є дах над головою.

   Ми уже з півгодини сиділи мовчки. Ніхто не наважувався порушити тишу. Я почула як десь неподалік дзюрчить річка, вдалечині завив вовк і птахи розлетілися навкруги.
- У кого є думки, хто міг стріляти - першою порушила мовчанку Меліса.
 

  Мені не вельми хотілося говорити говорити на цю тему, але, оскільки, цей хтось ще десь поблизу - це треба дізнатися. Мої роздуми перервав Кріс:
- Я думаю, тут два варіанти: або це людина, яка добре стріляє з лука, або ми його знаємо і він чи, можливо, вона вирішили не підходити для того, щоб обрізати міст...
- Або це взагалі не людина і їй потрібно позбутися Клари - з якимось роздратуванням закінчила Мел.
- От чого ти мене вічно перебиваєш!? - розлютився Кріс.
- Тому що іноді ти мене дивуєш своєю "блискучою логікою", - Мел вишкірилася - як це нам допоможе?
   Я вирішила прогулятися, щоб не слухати їхні суперечки. Хм, наприклад, до річки. Тому, поки "хороші друзі" сперечалися, я тихенько прислухалася і пішла на звук річки.
   І я не помилилася, за декілька метрів від нашого пристановища і справді була річка. Така прозора і така чиста. Мені враз схотілося скупатися у ній. І тут мені враз згадалися безтурботні дні дитинства, без цієї дивини, та батьки, хоч і не рідні, але такі близькі мені люди. По щоці потекла сльоза. Де ж Ви мої рідні...?

Дякую, що читаєте мою книгу те, що рідко публікую главу не означає, що я закинула книгу. Я все ще пишу і стараюсь писати цікаво. Сподіваюся, Вам подобається.
Ставте:⭐
Залишайте:💌
Та підписуйтесь на мій акаунт, адже у мене ще багато ідей на наступні книги😊

Ваша Софія 😘