Під забороною: Початок

Розділ 13 ❣

Через кілька годин ми вже вечеряли. Як і домовлялися, першими вибирали ми. Тому нам дісталося більше м'яса, а їм практично лише кістки.
- Досить смачно, - жуючи промовила Сніжка.
- Ще б пак, - як по сигналу зірвалася Емелі, - мені б так. Нічого не робити і бац, а їжа готова.
Всі переглянулися між собою. Сніжка прикусила язика та промовчала.
- Взагаліто, кролика вполював я, - заступиася за сестру Паша.
- Його вполював не ти, а Рай, - впевнено та зі злобою відказала подруга.
- Це був він, - прожувавши, тихо підтвердила я.
- Не захищай їх, це ти була, - подовжувала кипіти Емелі.
- Це був Паша, - долучився до розмови Декстер, - Я обробляв кролика. Він вбитий їхньою зброєю.
Тепер Емелі прикусила язика та зі злістю зиркала ще й на нас двох.
- Може і ти полював, але готували це усе ми!
Справді, Дестер обробляв м'ясо, а ми з Емелі та Ніколь варили їжу.
- Якби не мій брат, ти б жерла свої ягоди, - вибухнула Сніжка.
- Ти взагалі нічого тут не робиш. Мовчи! - гаркнула подруга.
- Що?...- викрикнула сестра Паші.
- Заткніться! - з боку дому долинув роздратований жіночій голос. - Ви живете разом тиждень і ще жодного дня не пройшло без цих гаркань. Задовбали! - це була Каміла, сестра Христі.
До нас підійшли близнючки та з осудом дивилися на нас.
- Слухай, - не витримав їх наглості Паша, - так це ж ти нас сюди і приволочила. А зараз ще щось патякаєш про наші сварки?!
Каміла мовчки підійшла до чану із їжею та вихопила пару шматків того, що залишилось.
- Ей! - одночасно вигукнули Сніжка з Емелі. Але близнючок це взагалі не обходило, вони спокійно, в супроводі наших оскаженілих облич, набрали їжі та продовжили розмову.
- Ми вже майже доробили наш план дій.
- Ваш план дій, - виправив Декстер.
Не сказавши більше ні слова вони повернулися в дім із тарілками, повними їжі, перемовляючись між собою. Цілий другий поверх будівлі повністю був їхнім. Вони заборонили туди суватися, ще із самого початку. Натомість ми, решта семеро, змушені були тіснитися знизу. Хлопці виявилися більш ввічливими ніж я очікувала, тому усі ліжка були для нас, дівчат. Точніше, як усі, одне. Одне єдине на нас чотирьох! Ніці з Декстером довелося трішки почекати із подружнім життям, адже як би їм не хотілося спати разом, але будівля була старою. В домі були протяги. Хоча й вікна тут були з якогось не звичайного матеріалу. Точно не дерево, він був тонший та значно гладший. Вікно мало всього одну ручку та відчинялося двома різними варіантами. Схоже це теж частина биту Паші, Сніжки, Макса та Каміли.
Насправді, я вперше сьогодні побачила близнючок, з того часу як ми сюди прийшли. Вони тупо не виходили з своєї кімнати.
Я перевела погляд на решту. Ми сиділи навколо вогнищя із чаном. З одного боку від мене сиділи Ніколь та Декстер. Дівчина мило поклала голову на плече своєму хлопцю. Саме вони, чомусь, найменше відчували дискомфорт від життя в лісі з кучкою незнайомців. Схоже в палаці Макваєрів їм справді було скрутно. Декстер поцілував в маківку дівчину, на що вона ще більше пригорнулася до його плеча. За півтора метра від них нервово жувала Емелі.
З іншого боку від мене, саме побачивши Ніколь та Декстера почала взаємодіяти й інша пара. Сніжка та Макс. Хлопець притягнув її за талію до себе та поклав руку на стегно. Він зиркнув на Пашу, що сидів з боку, а тоді грубо стис її ногу та поцілував дівчину.
- Я не голодний, - Паша митю підірвався, мало не жбурнувши миску на землю, та пішов на задній двір.
Макс на це лише непомітно посміхнувся та продовжував цілувати дівчину.
- Я зараз прийду, - промовила я.
Підвівшись, я поклала тарілку та в супроводі здивованих поглядів рушила за хлопцем.
Він встиг зайти доволі далеко, я леть вгледіла його на виході у ліс.
- Паша! - гукнула я.
Хлопець повернувся, помітивши мене, він був здивований, але..здається...щасливий? Паша почекав поки я дійду до нього:
- Ходи, покажу тобі одне місце, - сказав він.
Здається, його нерви трішки вгамовувалися. Він говорив вже врівноважено, а пересувався не так швидко, чекаючи на мене. А може, мені лише здається?
Попри це, його щелепи були міцно стиснуті, а сам він про щось постійно думав. Я вирішила не задавати йому зайвих запитань і дати трохи часу.
Ми просувалися кілька хвилин спокійним, весняним лісом. Згодом я помітила стіну із кущів.
- Ходи сюди, - блондин пішов вперед та пройшов через кущі. За ними виявилося невеличке озерце. Його гарно освітлювало місячне сяйво.
- Ого! - вирвалося у мене.
- Я знайшов його позавчора. Випадково, - хлопець просунувся блище до води та сів на краю старого дерев'яного містка.
- Мені тут подобається, - сказав Паша і запросив мене жестом сісти біля нього.
- Мені теж, - сідаючи, промовила я.
Ми посиділи кілька секунд мовчки. Тоді я насмілилася почати:
- Чому ти втік з дому?
- У мене було багато проблем у моєму місті. А ще Макс. В ньому справа, - хлопець зачекав кілька секунд, а тоді продовжив. - Йому не потрібна моя сестра, це помста. Він не той за кого себе видає, - докинув Паша. - Та й у себе вдома я дуже впізнавана людина. Кожен хоче отримати від мене якусь вигоду. А я просто хочу жити...
- Але ж Сніжка і Максом тут...
- Вибач, я не скажу більше, - опустивши голову, закінчив хлопець.
- Я розумію, - сказала я, повернувши голову на нього. Паша помітив мій погляд та підхопив його. Я дивилася в його сині очі. Не в змозі прочитати його погляд. Не взмозі зрозуміти хто він та що відчуває. Так само, як і не в змозі відвести очі. Його погляд був важким, власним, але й добрим і грайливим. Все одночасно. Як воронка, що затягує в чорні глибини. До реальності мене повернув дотик. Він накрив мою руку своєю та промовив коротке:
- Дякую.
Я миттєво зашарілася та відвела погляд, залишивши свою руку під його.
Ми сиділи на березі ще довго, розглядаючи водну гладь, не промовивши більше ні слова.