Під забороною: Початок

Розділ 26 🕳

Ранок. Майже всю ніч я не могла заснути. Христина запропунувала поспати з нею в її кімнаті. Виявляється, в близнючок були дві, повноцінні, окремі кімнати. На другому повесі була ще дивні, зачинені та заколочені двері. Мене не дуже цікавило, що за ними. Кімната Христі, більше нагадувала дитячу. Думаю, це вона і є - її дитяча кімната. Коли батьки, ще були живі.
Дівчина обійняла мене однією рукою та швидко заснула. Вечері я почувала себе знову, як в палаці. Ніби я дуже цінна і мене постійно оберігає варта (Декс, Ніка та Христя). Це було приємно, і навіть весело, до тих пір поки знову не з'являвся він. У Паші ще вистачало наглості вистежити мене на вході. Він знову вибачався. Але тут же підіспів Декстер і добряче підправив йому щелепу. Я лише безслівно зайшла в дім під скиглячі звуки Паші.
Кожного разу, коли я заплющювала очі, я чула Емелі. Щойно я бачила цю картину знову, я відкривала очі. Можливо, я усе вигадала. Нічого дійсно не було. І про, що я думала, коли зв'язувалася з виходцем з іншого міста. У них все інакше. Хто знає, що в їхніх головах.
Емелі не підійшла до мене. Її очі були винуватими. Вона не вибачалася, але я й не ображаюсь. Звідки їй було знати. Я ніколи не казала подрузі про наші стосунки. У неї завжди було багато хлопців. Напевне їй було складно самій. Та й якби вона знала, то ніколи б на це не пішла. Я впевнена! У тому, що відбулося винен лише Паша і ніхто більше! Я ненавиджу його!
Ненавиджу за те, що зіпсував найтеліші спогади. Ненавиджу за те, що зіпсував мій перший поцілунок. І ненавиджу за те, що розбив моє серце.

***

Ранкове світло пробивалося в шпаринки. Я знехотя розплющила очі і потянулася в ліжку.
- Вставай соня, - промовила Христина. Вона вже була одягнена.
Я спокійно подивилася на неї та оглянулася кімнатою. Як же чудово та легко. Але нажаль, за мить я все згадала. Гіркий комок знову застряг в горлі, а живіт ніби сплющило. Я скривилася та знову заплющила очі.
- Ей, - непомітно Христина підійшла до мене, - прокидайся, - лагідно мовила вона. - Ти сильна! Ти впораєшся!
Я посміхнулася і за секунду розплющила очі.
Я вже давно була зібрана. Мої речі з кімнати забрав Декс. Знаю, що зовсім скоро побачу їх двох, але не зараз.
Я прямувала коридором, коли почула суперечку.
- Мала, я не буду нести всі ці речі! - обурювався Макс.
- Ну і що мені їх тут залишити?! - це був писклявий голосок Сніжки.
- Залишай.
- Та їх міль поїсть, - після цих слів Сніжка подивилася на прочинені двері - прямо на мене. Я відвела погляд і збиралася вже пройти далі, як:
- Браєр, чекай, - покликала Сніжка.
Я чемно зайшла в кімнату. Моє обличчя прямо випромінювало усе, що було в мене на душі.
Там царив повший безлад. На ліжку стояли наплічники, що леть защипалися від одягу.
- Ти не хочеш взяти мої речі? - запитала Сніжка.
Я непевно подивилася на неї.
- О ні, не нести. Ну в сенсі, - вела Пашина сестра. - Коротше, ваші речі не такі зручні, як наші. Я б могла дати тобі щось.
Я все ще запитально дивилася на неї.
- Ну, тут їх з'їсть міль, а так, ми зможемо обмінюватись, - усміхнено закінчила Сніжка.
Я теж стомлено посміхнулася на один кутик.
- Було б непогано, - відповіла нарешті я, пригадавши вигляд моєї пошарпаної блузи, якій після болота не допомогло навіть трьохразове прання.
- Так, правда?
- Ага.
- Клас, - дівчина заусміхалася і тут же почала перебирати свій наплічник.