◄ ◊ ЧОРНЕ СЕРЦЕ ◊ ►

Розповідь Християна

Мене ще маленьким, як і багатьох інших дітей, привезли до фортеці пана земель, до яких були закріплені наші батьки. Нас вчили служити. Дівчат - куховарити і прибирати. Хлопчаків вчили чоловічим роботам по дому. Але найкращих з нас відправляли на служіння пану. Щороку привозили нових дітей. Багато хто помирав від непосильної праці, але помирали лише ті, хто служив безпосередньо пану. Невдовзі вибухнула епідемія, спочатку забравши слабших, а потім і інших дітей.

Лікар пана постійно напував нас якимись засобами, але гірше не ставало лише мені. Одного разу, прикажчик Жильбер підійшов до мене і сказав: «Раніше ти не годився для нашого пана, були кращі за тебе, але  хвороба не вразила лише тебе, тож, я відправляю тебе до нього» Він сам добре вимив мене в пахучій суміші відварів, вдягнув та привів до кімнати господаря.

 Розпалений після ванни, я відчув непереборне бажання спати. У кімнаті було жарко, тому,  роздягнувшись, я ліг у ліжко. Я був по-дитячому наївний і дурний, але, можливо, це і врятувало мені життя. Уві сні моя нога сповзла з ліжка, і прокинувся я від того, що хтось пестить губами мої пальці на ногах. Було лоскітно і моя нога сіпнулася. Я потрапив прямо в ніс мого пана, але будучи сонним, ще не встиг злякатися. Не підозрюючи, наскільки мій вигляд був спокусливим для нього, своїм мимовільним рухом я ще більше розпалив його.

Він накинувся на мене зверху, покриваючи цілунками все моє тіло, тоді я пізнав і біль, і страх нового болю. Я був ще дитиною, але сльози та крики мої не зупинили його. Кров із його розбитого носа, і моя кров... все змішалося у мене в свідомості. Вранці я вже не плакав, хоч і боявся. Я був першим, а може і останнім, хто не боявся його дикунського  гніву, був байдужий до  побоїв. Я був першим, а може і останнім, до кого він ставився надто дивно, як для пана.
Я ставив ногу на його голову та груди і всі мої бажання виконувалися. Він найняв для мене вчителів, мене вчили не лише грамоті, а й фехтуванню, манерам. Мені подарували коня, пан осипав мене подарунками, і раболіпство його змінювалося бичуванням. Я звик до такого  життя, бо іншого не знав. Вміло пристосувавшись, все ж таки я зробив помилку, яка ледь не коштувала мені життя, але зрештою, подарувала  свободу.

Наближалося моє повноліття, і пан, перебуваючи в доброму гуморі, спитав, що ж подарувати мені. Я знахабнів настільки, що сказав: «Пане, я вже стільки років з Вами, і досі не набрид Вам. Коли Ви буваєте на прийомах і балах, я залишаюся один. Моє бажання мати можливість скрізь бути з Вами. Даруйте мені звання свого фаворита, адже я і без нього виконую багато років ці обов'язки».
Він досить дивно подивився на мене. Але я не надав цьому особливого значення. Нарешті я висловив мрію, яка міцно засіла у мене в голові. Моє бажання, яке вже кілька років мучило мене.
У мій день народження, виспавшись, я виявив, що його немає вдома. Я трохи потренувався у стрільбі, прокотився до лісу і повернувся. Лише надвечір він приїхав з якимсь паном. Почалась злива, і обличчя того пана в сутінках я не розгледів.
Коли господар зайшов до нашої з ним кімнати, бо ми не розлучалися вночі ніколи, я був весь у передчутті щастя. Поцілувавши його руку, я, скромно чекав новину, яка змінить всю мою долю.
«Я думав над тим, що ти озвучив мені, як своє бажання, Християн. Моє рішення стосується не лише тебе, а й моєї долі. Я був настільки прихильний до тебе, що зовсім забув, що ти селянин, я опустився почуттями до тебе і сьогодні маю намір вирвати це почуття з коренем! Я проганяю тебе! Сьогодні ти йдеш назавжди. Твоє місце займе гідний мене, вже сьогодні він став моїм фаворитом. 
- Еміліан!
На його оклик зайшов високий хлопець, чиї риси обличчя безсумнівно були красивіші за мої і благородніші, його світле волосся  спадало хвилями  на плечі.
Треба було  виявити смиренність, але в той момент, пізнавши загибель мрії, яку я довго плекав, в надії звернутися до його серця, адже сам зізнався він у своїх до мене почуттях, я почав сперечатися з ним. Мені до чортиків було прикро, що місце моє займе інший, що той, інший, мене гідніший. Я викликав його гнів, бо почуття в його серці, якому почав він опиратися, кричало ще сильніше за мене. Тепер я розумію, що смиренність і терпіння, які завжди рятували мене, і тоді врятували б і повернули все, можливо.  Але я почав опиратись.
 Він почав бити мене, покликав слуг. Ті, прив'язавши мене до скамниці на подвір'ї, сікли батогами. Я знепритомнів, і не раз...

Прокинувшись, я виявив себе в якомусь будинку, Жильбер маззю намазував мені спину.
«Прокинувся...  Тут гаманець, у ньому трохи грошей, одяг ось висить. Довго тут не залишайся. Якщо пан дізнається, що я врятував тебе, нам обом  кінець настане швидко. Ось тобі документи, за якими відтепер ти житимеш, тримай і прощай назавжди, Християн.»

Хоч я і був слабким, страх і біль гнали мене. У розпачі я ходив по селищах, сподіваючись знайти рідню свою. Прізвище в документах, швидше за все, було вигаданим. Батьків, чиїх дітей забирали на службу, було багато. Тому я покинув ті місця та перебрався до селища біля столиці. Дізнавшись про набір до школи поліції та успішно пройшовши всі випробування, потрапив до столиці.

♣♣♣

- І як же звали господаря твого?

- Барон Лонгак.