Розкішний білий колір

Частина 12. Ласкаво просимо додому.

Теплі та ніжні промені сонця пестили бліду бездоганну шкіру юнака, що глибоко занурився у сновидіння. Принадні, довгі хвилясті білосніжні пасма, розкинувшись на величезних подушках з пензликами, прикрашаючи міцно сплячого Мулена. Вираз обличчя – безтурботний, груди підіймалися та опускалися, мирно дихаючи. У ту мить, коли дитячий голос перестав повідомляти інформацію у видінні, світлі вії затрепетали, пробуджуючи господаря. Яскраве світло ранку майже осліпляло, коли очі трохи розплющулися. Чому так ясно? Хіба гори в день не були завжди сірими та тьмяними?

...

-...!,- різко сівши, налякав сплячого поряд лисеня, що стривожено прокинулося, спохмурніло та уляглося назад до пухнастої ковдри, знову занурюючись до сну.

Повільно згадуючи вчорашні події, розслабився, а у наступу мить напружився, відчувши пару пильних очей. Протерши власні, аби відрегулювати видимість, помітив знайомого суворого чоловіка, що сидів за столом та дивився прямо на соню – помітивши молодшого братика, що тільки-но прокинувся, Максиль привітав посмішкою.

-Доброго ранку.

-Доброго, старший брате.,- відповів, дивуючись тривалості знаходження сторонньої особи, поки він спів – трохи ніяково. Зрілий Спадкоємець вже вмився та одягнувся в сорочку з благородними рукавами, під двобортним жилетом кольору морської хвилі з сапфіровими ґудзиками та краваткою у вигляді коси, не забувши про застібку гордого лева зі золотими наконечниками. Як велично...чи не занадто для лісу?

Відвернувшись, сконцентрував увагу на яскраво-червоній стіні, зі поцяткованими виблискуючими золотими візерунками. В нерозумінні схилив маківку, через що волосся розсипалося по плечах. Вони перенесли його в інший намет? Поки спав? Якщо це припущення вірне, то, чесно кажучи, знаходить таку ситуацію і розумною, і дивною одночасно. Місце, в якому зараз перебував, не було схоже на тимчасове приміщення, швидше на опочивальню, до того ж на його смак, все тут занадто розкішне: підлога покрита м'яким сіруватим та високоякісним хутром, ніби створене для найніжніших ніжок на всій планеті; праворуч розмістилася довга книжкова полиця, що займала половину стіни, заповнюючись товстими книгами різних кольорів; ліжко, на якому відпочивав цю ніч, було коротше, за попереднє, але важко не помітити більшу м'якість та зручність, – все кричало про багатство, навіть рубінові ручки ящиків тумбочки виглядали немов річчю, для якої на Землі юнаку довелося б все життя пахати, неначе проклятий. Проковтнувши бажання негайно провалитися до сновидінь, оглянув вікна з червоно-золотими рамами, що завішені щільними оксамитовими шторами, де крізь щілини пробивалися промені яскравого сонячного світла.