Життя - несправедлива штука: Book 1

РОЗДІЛ 5

Розділ5 – Жалюгідний ранок

Я верталася з обшуку. Все проходило дуже повільно. Були знайдені деякі відбитки пальців, проте якій країні, людині вони належали – невідомо.
Швейцарія знайшов невелике скупчення металу в області одного померлого. Це можна було якось використати, але як?
На дворі була плюсова температура, я йшла вся мокра. Пару хвилин тому закінчився дощ. Сніг ростаяв, приховуючи свої сліди існування. Люди вже заповнили пусті вулички, кав'ярні, магазини, автомобілі, лавочки і так далі.
На мені були приковані всі погляди прохожих: вся мокра, розпатлане волося, великі синці під очима, засохші вуста, брудне взуття, брудна камуфляжна байка та змучений від життя погляд.
Проте мені було начхати на свій зовнішній вигляд, зараз мені хотілося розслабитися. Випити келих білого вена, та заснути – непросинаючись.
Це стало для мене мрією, померти сидячи у кріслі, не думаючи про життя та ближніх. Щоб моє тіло залишалося там. Щоб його ніхто не чіпав та ,не переносив. Щоб моє тіло вічно гнило у маленькій квартирці.
Мої думки знову заполонила смерть. Яка вона? Солотка чи з соленим привкусом? Дізнаюся після повернення брата.

Неочікувано я зупинилася, поглядом помічаючи три знайомих силуети. Які мене почали переслідувати.
Ці чоловіки справді –каламутні.
Про них мені було нічого відого. Їхніх даних не було в архіві булинку ООН та на базі спецпризначенців.
З ними я не мала бажання контактувати – як завжди. Проте і звернути не могла. Шлях – був один. Йди у їхні криваві обійми.
Мурашки пройшлися по моїй спині, від одного погляду чоловіка.
Він не був таким строгим як у будинку.
На його обличчі до того був піднятий кутик вуст, волося було зализане але гірше, не було некомфортного костюма, натомість – бордова водолазка, чорні класичні штани, чорні туфлі та коричневе розчипнуте пальто

Його темно червоні очі одразу почали мене розглядати, в його голові одразу появилося багато картин до нашої зустрічі. Що змусило мене голосно проковтнути слюну. У таку не підходящу секунду. Його погляд зупинився на моїх очах, з надією ,що побачить причину мого вигляду. Чоловік лише голосно хмикнув, на ,що його товариші не звернули увагу. Через хвилину він кивнув у мою сторону, як знак привітання.
Мої ладоні стиснулися в кулаки, бажання вступити з ним у поєдинок – ставало ще сильнішим. Проте я розуміла – програю з позором.
Я не наважувалася розірвати цей зоровий контакт. Хоча мій розум говорив про паралельне. У цю хвилину я відчула ще два знайомих погляди на собі. Вони як і перший чоловік почали розглядати мене, приховуючи своє здивування. Ніхто не подавав голосу, всі надієлися на когось іншого.
Коли я надіялася втекти від них, як най далі. Проте через пару хвилин на обличчі одного з чоловіків появилася усмішка, ця хитра, несподівана, каламутна усмішка. Від якої гнів потихеньку розпливався у моїх венах та артеріях.