Вигнанець. Історія перша. Відьма.

Розділ 1: Прибуття

Суд над ним був недовгим. Вина доведена. Мамай сидів на місці злочину і палив люльку. Козаки навіть боялись підійти до того, хто переміг характерника на дуелі. Мамай знав на що йде, знав, що ніхто не слухатиме його пояснень. Того він мовчав. В козаків закони прості. За вбивство побратима винного, але живого хоронять разом з мертвим. Мамай прийняв це. Час не повернути назад.

Несподіванкою стало, коли до нього, за день до страти, завітав генеральний писар, Василь Лютий і вручив йому лист від гетьмана. Мамай перечитав його кілька разів. Цінуй це, гетьман тобі ласку робить — суворо сказав писар і зник за дверима камери, залишивши їх відчиненими.
***
- Ти залишаєш нас? — Сірко виїхав з ним за ворота міста.
Краса Чигирину залишалась в них за спиною. Попереду ж був міст через ріку Дику і чисте поле. Дорога йшла вниз серпантином, по ній постійно рухались вози з товарами, тож їхали вони повільно.
Сірко був невисокого росту з білим, наче сніг, оселедцем та такими ж вусами. Широкий в плечах в червоних шароварах, білій сорочці та червоному жупані. Одягався по останній моді козаків. Вони з Мамаєм товаришували ще з часів, коли той втік з сиротинцю на січ поблизу Чигирину. Сірко й навчав його козацькій грамоті. А з часом наставник перетворився на друга, і це не змінило навіть обрання Сірка кошовим отаманом.
- Так наказав гетьман, — стримано сказав Мамай.
- І хто ж буде прикривати тебе?
- Ти можеш поїхати зі мною?
- І стати дезертиром? — Всміхнувся Сірко. — Ото компанія: дезертир і вигнанець. Навіть не знаю, кого швидше повісять.
Мамай засміявся. Йому було і радісно, і сумно. Він звик готуватись до походів, плавати на чайках, кораблях козаків. Він звик до війни. Але тепер цього не було.
- Чим займешся тепер?
- Не знаю. — Мамай не став розповідати про особисте доручення гетьмана. — Щось вигадаю.
- Ну, ми на материку чотириста з гаком років, але в нас всього кілька великих міст і з два десятки замків. Якщо порівняти карту населених пунктів з одягом на дівчині — то наша красуня гола. Для тебе місця повно.
Мамай промовчав. А так хотілось сказати, що до осені він повернеться. Але він і сам не вірив в це.

***

Дорога пролягала через ліс. Хоч був ще білий день та за деревами сонця не було видно. Хіба, коли-не-коли самотній промінь пролітав крізь яку гілку, але решту дороги Мамай їхав в тумані. Хоч навколо грало запашною весною, з розцвітанням дерев, співом птахів, Мамай не зважав. Він їхав на чорному коні, раз за разом перечитуючи лист від гетьмана. В його душі горів гнів та лють. Його брати восени роблять набіг на Каффу, фортецю де тренують яничар, а він має перти до чорта на роги, неясно-чого. Селюки зникають, тьху, кому-яке діло до цього? Нехай місцевий пан, чи воєвода розбираються. Мамай поринув в спогади. За своє молоде життя йому було що згадати. В шістнадцять він втік з сиротинця, що біля Канева і степами дійшов до Чигирину. Там записався в козаки. І вісім років пролетіло непомітно.