Вигнанець. Історія перша. Відьма.

Розділ 4: Дикий вогонь

Мамай знав, що спить, але прокинутись не міг. Тенета спогадів не випускали його. Тиху літню ніч розривали нелюдські крики. Крики, що чув лише він.

Вони нарешті натрапили на бусурманську галеру. Сокіл повернувся на плече характерника, що здавалось спав. Але як тільки птах сів на плече, той миттю схопився на ноги і вказав напрям. Химерне видовище, але в характерників вселятись в тварин чи птахів було звичайною річчю. Як на горщик сходити.

Ну, тепер розбагатіємо — зрадів Федір, їх курінний отаман. В повільної Галери не було шансів змагатись з чайкою, їх кораблем, тож козаки швидко наздогнали його. Живих не залишати — наказав Федір. Козаки мовчки закивали.

Бусурманська галера спустила парус, і готувалась прийняти бій. До чайки Федора приєднались ще дві. Одна залишилась по оддаль, на випадок відступу. Крюки полетіли на борт. Мамай піднімався третім. Шаблю він тримав зубами. Позаду на поясі висіли два пістолі. Вони чекали на опір, знали, що можуть не повернутись. Але так вони і жили.

Шум на палубі почався одразу, як ноги першого козака ступили на палубу. Що саме сталось Мамай не бачив, але чув постріл, крик, знову постріл... А тоді козак вилетів через борт в море. І не виплив.
Доки він піднявся на палубі вже кипіла битва. Яничари люто відбивали атаки, але козаків було більше. Мамай перескочив через борт. В правій руці шабля, в лівій пістоль. Постріл в найближчого ворога, кілька коротких ударів шаблі і два тіла на землі. Мамая охопила радість битви. Морський вітер обдував його, придавав сил. Воїни люблять свою роботу. А як любив говорити Сірко: козак або хороший воїн – або мертвий.

Противників ставало все менше. Загнані до корми вони падали одне за одним. Мамай люто насідав на них, не послухавши наказів зупинитись. Якби ж послухав, то не проґавив би момент, коли в них врізався ще корабель. Його повело, але на ногах він встояв. Всі назад! — закричав Федір, але його ніхто не чув. Тепер козаків давили числом. Тоді Мамай побачив те, що потім назвали магією. Яничари перескочили через борти, але не нападали. Передні ряди розступились і з-за них вийшов чоловік в чорному балахоні. Ніяких амулетів, чи розпізнавальних знаків на ньому не було. Лиця Мамай не бачив, його закривав каптур.

Він вийшов до козаків і заговорив. Навколо стало тихо. Слів Мамай так і не розібрав, але в наступну ж мить в нього з носа пішла кров. Він знав, що його не одного зігнуло в три погибелі.

Яничари залишились на ногах, але всі тримались за спиною в містичного чоловіка в чорній мантії. Десь неподалік кричали його друзі, хоч їх не було чути. Він не кричав, але піднятись з колін не міг. А чоловік все говорив і говорив.

Шаблю Мамай випустив. Її дзенькіт відлунням пройшовся в його голові, хоч звук здавався нереальним, придуманим хворою уявою. В очах вже потемніло, коли дужі руки схопили його за плечі. Ноги більше не відчували землі. В вухах зашуміло від сильного вітру. Спина вдарилась об поверхню води, він почув її шум, удари хвиль об галеру з якої він вилетів, і аж тоді все стало на свої місця.

Його викинули за борт. Федір викинув. Мамай не став гаяти часу, а відразу ж поплив до чайки, що залишилась на віддалі. Плавав він добре, але після такого швидко в нього не вийшло. Позаду все ще доносились крики його побратимів, але Мамай не дивився. Не міг...

Чайка була вже близько. Там чарівник! – випльовуючи воду кричав Мамай. Його витягли на борт. Там чарівник! Наші в біді! не переставав він. Він хотів далі в бій, хоч сил не було. Але на чайці залишилось всього п'ятеро не рахуючи двадцятьох гребців.
- Пане характернику, це той корабель, що ви шукали? — спитали в одного з козаків.
- Той самий. Діставай дикий вогонь.
- Там ж наші!
- Їм вже не допоможеш. А от Чарівнику здалось би піджарити боки.

Мамай сіпнувся, хотів переконати не робити цього (хоча тоді він не розумів, чого саме), але його повалили вниз. Молодий чоловік в брезентовій накидці, з соколом на плечі, дістав з торбинки на поясі металеву кульку розміром з яблуко. Сокіл махнув крилами і зірвався з плеча характерника. Той розмахнувся і метнув. Відстань була велика, але Мамай зрозумів, що до галери той докинув.

- Що ж ви накоїли? – тихо прошепотів хтось з тих, що, тримали Мамая.

Ходу! – прокричав характерник. Чайка зрушила з місця і понеслась геть від галер. Мамай вирвався від тримаючих його рук. Піднявся і застиг...

Здавалось небо потемніло, а морські хвилі перетворились на ядовито-зелені язики полум'я. Галери та чайки разом з всіма найближчими водами горіли. Вогонь поширювався по воді забираючи все на своєму шляху. Характерник підганяв гребців, але перекричати нелюдське завивання з кораблів він не міг. Дикий вогонь палив повільно, не поспішаючи. Вода не могла погасити його. Всі, абсолютно всі, на кораблях були приречені. Чайка вже втратила їх з виду, а крики досі лунали. Ніхто з живих не сказав ні слова до самого берега.

Мамай вперше за багато часу плакав. Сльози текли по щоках, лайка та погрози зривались з губ в адрес характерника. Не одна дружина пролила сльози на березі моря не-дочекавшись свого чоловіка, або сина. З тих пір назва моря: Солене набула в козаків іншого значення...