Подих Потойбіччя. Вітри Загибелі.

Розділ X

Ви бувала у в'язницях? Ні? Так? Хоча, Олег все рівно не дізнається про це. Він то був, коли навідував свого приятеля, який туди потрапив через занадто простий світогляд. Так от, Лиситчук бачив тамтешні камери, чув описи свого друга, але місце, де знаходився мисливець зараз, було у декілька разів гіршим, значно гіршим.

Липкі стіни, що ніби зроблені з людських тіл без нормального кольору. На руках кайдани з чиїхось кісток. Повсюди запах чогось горіло. Приміщення водночас й широке, й вузьке. Стелі не видно, але чується чиєсь гарчання. На сирій підлозі шматки чогось. Щоб це не було, не було бажання дізнатися його істину природу. Решітка з видом на іншу стіну з тісним коридором. Таке враження, що камера була живою і це огидно.

Атмосфера представляла собою неймовірний, у поганому враженні, порив почуття скорої загибелі та тривоги. Олег міг думати лише про те, що скоро його вб'ють та все завершиться. Він дуже цього хотів. Це місце точно знало, як змусити досвідченого мисливця мріяти про скоро загибель.

Тут тихо, але й чується чиєсь завивання з стін. Так-само парило почуття того, що на тебе дивиться величезна кількість посторонніх очей. Навіть самотній факел, що слабко освітлював камеру, показував неприємні силуети, які в'язні могли помітити лише краями очей. Тобто справжній сонний параліч, але повільний та розтягнутий на декілька годин чи днів. Часу тут не відчувалося. Одна мить за почуттями ще навіть не минула.

Олег не знав, як довго тут стирчить. Може хвилин десять, може цілу добу, може взагалі місяць. Людські та не зовсім скелети біля нього давали натяк на те, що вмерти тут можливо. Хоча, Олег був чомусь впевнений, що у кістяних трупів залишилася свідомість, що досі тут й страждає, страждає та це ніколи не припиниться. Від цього його моральний стан був готовий здатися перед божевіллям, яке вдоволено облизувалося.

Лиситчук хвилювався за Михайла та Лук'яна. Ярослав його взагалі не цікавив. Занадто підозрілий тип. Кинувся у бій лише після того, як Сливчака викрали. Олег був упевнений, що Рюрикович або частина чийогось плану, або не вміє обирати час для атаки. Гусі-Лебеді намагалися відволікати сама Олега та Лук'яна, майже не звертаючи увагу на куди небезпечнішого на вигляд мисливця. Хоч якоїсь корисної інформації вспів розповісти, якщо це правда.

Зеленоокий ненавидів себе у даний момент. Треба було викинути того незнайомця з машини й діяти швидше. Михайла забрали, Лук'ян десь лежить під снігом посеред холодного лісу. А він тут, не може набратися сміливості просто горланити, щоб розізлити свого викрадача. У перше в житті вся його впевненість залишилася десь там, серед білої смерті, у втраченому джипі. Його друзі, його сім'я потребує Олега, а він сам намагається просто здолати тремтіння. Йому в голову, ніби засунули паразита, що пожирав будь-яку спробу мозку заспокоїтися. Слабкість була не в м'язах, а в душі. Це неможливо перебороти. Як перемогти якусь хворобу в своєму єстві, якщо для цього потрібен психолог чи довгий час для саморефлексії? Часу немає, що у прямому, що у переносному значенні. Життя хлопів під загрозою, а Олег згорає з сорому та ледь не плаче від переляку.