Білосніжка

Глава 14.

Додому Чімін повертався вже пізно ввечері.  Він не поспішав, бо Сокджин попередив його, що повернеться сьогодні пізно, а одному у великій квартирі робити нічого.

 Чімін задумливо брів по вузькому провулку після кількох годин в ігровому залі разом з Техьоном, які не допомогли йому позбутися думок про Юнгі.  Він не відразу звернув увагу на чорну машину, що стояла у провулку.  Найчастіше жителі будинку залишали автомобілі на парковці, але деякі примудрялися в'їхати у вузький провулок так, що обходити доводилося по бордюру.  От і зараз машина по-королівськи стояла прямо посередині дороги, нахабно перегородивши шлях до будинку.

 Подумки нарікаючи на безвідповідальних водіїв, Чімін збирався вже обійти машину, але раптом пролунав гучний сигнал клаксону.  Чімін здригнувся і зупинився.  За тонованим склом неможливо було нічого побачити, тому він навіть не зрозумів, чи йому подавали знак, адже на відміну від власника дорогого автомобіля він жодних правил не порушував.  Треба було просто обминути дивну машину і якнайшвидше увійти в будинок, але несподіваний яскравий спалах фар засліпив очі.  Чімін замружився, прикрив очі рукою і відсахнувся назад.  Та що за псих сидить за кермом?

 Світло фар знову згас, занурюючи провулок у сутінки, що розганяються лише дальнім ліхтарем.

 — Давно не бачилися, Білосніжко.

 Чімін впізнав його одразу.  За голосом.  За запахом.  Серце впало в п'яти.

 Біля машини стояв Чон Чонгук.  Одягнений у все чорне, він ніби був витканий із темряви, як демон-каратель.  Страхітливий до тремтіння рук.

 У Чіміна від його виду все в тугий вузол згорнулося, але він усіма силами тримав обличчя, щоб не показати своєї слабкості.

 - Що вам потрібно?  — чіпляючись за лямку рюкзака міцніше, Чімін хаотично намагався придумати, що робити.  Бігти?  Кликати на допомогу?

 — Хочу тебе купити, — рівним тоном промовив Чонгук.  Так, ніби в його реченні не було нічого дивного, нічого ненормального.

 - Я більше не працюю.  — Чімін намагався вимовити все так, щоб голос звучав твердо, але його до чортиків лякав цей хлопець, запах якого нагадував про ту ніч, про той бруд, через який йому довелося пройти.  — Дайте пройти, — сказав він, коли Чонгук ступив убік, не даючи йому піти.