Нора Сокавіч «Король воронів»

Розділ 15

Ніл прокинувся від звуку кроків у сусідній кімнаті. Всупереч пізньому приїзду, до дев'ятої ранку Лиси вже були на ногах. Сьогодні члени команди роз'їжджалися на канікули, і більшість з них чекали довгі перельоти, що дозволяли досхочу виспатися. Елісон, Рене і Ден близько полудня разом вилітали в Бісмарк, а далі вже кожна прямувала своїм маршрутом. Двома годинами пізніше вирушали в дорогу решта Лисів — їх пунктом призначення був нью-йоркський аеропорт Ла-Гуардія.
За тиждень до іспитів Ніл передав своїй компанії запрошення Метта, переклавши решту роботи на плечі Нікі. Через те, що Ендрю ліг у клініку, плани Хемміка відзначити Різдво в Німеччині зірвалися. Нікі не хотів залишати Аарона одного, а Ерік, на жаль, не зміг викроїти час на поїздку до Штатів. З усього виходило, що пропозиція Метта — єдиний шанс для Нікі провести свята як належить.
Ніхто з так званих чудовиськ не розумів, з чого це Метт раптом вирішив їх запросити, однак можливість зустріти Новий рік на Таймс-сквер привела Нікі в таке захоплення, що він особливо про це не замислювався. Ваймак, здається, радів навіть більше Лисів, оскільки їхній від'їзд означав довгоочікуваний перепочинок і для нього. Аарону довелося звертатися до адвоката за дозволом виїхати за межі штату, але це питання теж вирішилося легко.
Ніл сушив голову над тим, як повідомити Лисам про те, що його плани змінилися. Сказати правду він не міг, адже в цьому випадку його просто нікуди не пустили б. Диво ще, що Кевін погодився з його рішенням, хай і неохоче. Кевін як ніхто інший знав, на що здатний Ріко, і тому міг уявити, що чекає Ніла у Західній Вірджинії. Можливо, він сподівався, що Ніл витримає випробування, але, найімовірніше, просто усвідомлював, як саме Моріяма вчинить із Лисами, якщо Ніл відмовиться. Ніл про мотиви Кевіна особливо не замислювався, і до того часу, поки той тримав язик за зубами, йому, за великим рахунком, було все одно.
Він відкинув простирадла і сів у ліжку. Підняв подушку, щоб забрати телефон; побачивши пов'язки Ендрю, завагався. Голос Нікі за стіною вирвав його із задуму. Ніл поклав подушку на місце і зрозумів, що знайшов вихід. Взяв телефон, відкинув кришку і підніс до вуха. Коли Нікі без стуку відчинив двері, Ніл прикинувся, ніби з кимось розмовляє.
— Так, бачив. — Він кивнув Нікі, підтверджуючи, що помітив його появу.
Нікі хотів привітатись, але замовк на півслові, зрозумівши, що Ніл зайнятий. Замість того, щоб піти, Хеммік невимушено притулився до одвірка, чекаючи закінчення розмови. Цікавість Нікі — ось на що зробив розрахунок Ніл. За всі місяці, як у нього був телефон, Лиси жодного разу не бачили, щоб він комусь телефонував. Жестом давши зрозуміти, що закінчує, Ніл відвернувся наполовину.
— Ну, а чого ти чекала? Навіщо було так тягнути? В мене вже інші плани. Я… — Ніл на мить замовк, потім продовжив: — Ти давно знала, що він приїде? Могла б попередити. Не знаю. Я сказав, що не знаю. Мені доведеться… — Він потер рукою очі, наче діалог страшенно його втомлював. — Гаразд. Бувай.
Він закрив кришку телефону і кинув його на ліжко. З хвилину стояла тиша, потім Нікі увійшов до спальні й зачинив за собою двері. Ніл стомлено відкинувся назад, до стіни. Піднявшись кількома сходинками, що вели на другий ярус, Нікі уперся ліктями в подушку і подивився на Ніла.
— У тебе тут все гаразд? — поцікавився він.
— Я в порядку.
Нікі продовжував дивитися на нього.
— Слухай, ми не перший день знайомі. Годі вже брехати мені в обличчя. Я ж чув — ні чорта ти не в порядку, і вигляд у тебе відповідний. То що сталося?
— На Різдво до Аризони прилітає мій дядько, — сказав Ніл.
— Це добре чи погано?
— І те, й інше. — Ніл знизав плечима. — Він кльовий, але зазвичай у нього вистачає розуму не зустрічатися з моїми батьками. Ми не бачилися кілька років і раніше він ніколи не приїжджав на свята. Мабуть, щось трапилося, тільки що? Не знаю, чи треба… — Ніл замовк і безпорадно змахнув рукою. — Я зарікався повертатися додому, але…
— Але ти хочеш його побачити, — підсумував Нікі.
— Неважливо. Я обіцяв Ендрю, що буду поряд із Кевіном.
— Але ж Кевін буде з нами, — заперечив Нікі, — а ми з Меттом і його матір'ю. Вчотирьох ми вже якось за ним прослідкуємо, а ти проведеш час із рідними. Гроші на квиток потрібні?
— У мене вже є квиток. — Ніл показав складений листок. — Мама надіслала електронною поштою пару днів тому. Я просто не хотів читати її листа до бенкету.
— Ти безнадійний, — зітхнув Нікі. — Якщо хочеш поїхати, їдь. У цьому семестрі, Ніле, ти зробив для нас більш ніж достатньо. Інколи треба подумати й про себе. Послухай, — сказав він, коли Ніл заперечливо похитав головою, — коли я розповім про це іншим, всі в один голос порадять тобі їхати, ось побачиш.
— Але... — почав Ніл, проте Нікі вже зник.
Ніл проковтнув заперечення. У цій суперечці перемога йому була не потрібна. На мить він навіть пожалкував Нікі за довірливість, хоча задоволення від зробленого не відчув. Він розгорнув листок і з наростаючою тугою глянув на розклад. Через дві години він буде на шляху до Чарльстона, Західна Вірджинія, і назад повернеться лише тридцять першого грудня. Два тижні наодинці з Воронами.
Вхідні двері грюкнули — Нікі подався до себе порадитися з Аароном і Кевіном. Коли за кілька секунд у спальню увійшов Метт, Ніл на нього вже чекав.
— І що нам з тобою робити? — спитав Бойд.
— Мені шкода.
— Та годі тобі, — відмахнувся Метт. — У котрій виліт?
— Об одинадцятій десять, якщо полечу.
— Полетиш, полетиш. Я підкину тебе до аеропорту.
Досадливо скривившись, Ніл нарешті спустився з ліжка. Голодний він не був, але все одно змусив себе з'їсти трохи вівсянки швидкого приготування та тост. Нікі, що повернувся, відзвітував, що повідомив новину команді. За його словами, всі Лиси хотіли, щоб він поїхав. Ніл мовчки кивнув, і Нікі нарешті дав йому спокій, дозволивши зібратися в дорогу.
Після душу Ніл витяг з нижнього ящика комода спортивну сумку. Поклавши майже половину речей, він раптом зрозумів, що сумка занадто мала. Протягом восьми років усі його пожитки вміщувалися в ручну поклажу, а за останні пів року їхня кількість подвоїлася. Навіть коли він вщент набив сумку, у комоді все ще залишалися речі. Це збентежило і потішило його водночас. Він накрив долонею стос акуратно складених сорочок — підтвердження того, що він повернеться. Таких гарантій він не мав із самого дитинства.
Почувши тихі кроки, він зрозумів, що не один, і підняв очі на Кевіна.
— Я можу попросити тебе дещо взяти із собою? — спитав Ніл. — Пообіцяєш це зберегти? Не хочу залишати тут, та й із собою брати не можу. — Коли Кевін кивнув, він відімкнув сейф і витяг звідти теку. Передати її Кевінові коштувало йому величезних зусиль. Кевін уже тримав теку обома руками, а Ніл усе не відпускав. — Тільки не відкривай.
— Мене не цікавить, що там, — сказав Кевін.
Ніл прибрав руку, і Кевін засунув теку під пахву. Ніл зачинив сейф, поставив його на місце та піднявся.
— Ніле... — почав Кевін.
— Я повернуся, — сказав Ніл, радше собі, ніж Кевіну. — Ти обіцяв, що ми закінчимо сезон разом, і так воно й буде.
Він закинув сумку на плече і, пройшовши повз Кевіна, покинув спальню. Коли обидва увійшли до вітальні, Метт вимикав із розеток усю електроніку.
— Готовий? — спитав він.
— Так, — збрехав Ніл.
Метт згріб в долоню в’язку ключів, і вони вийшли. Спершу довелося зайти в кімнату дівчат, де Ніла міцно обійняли на прощання і побажали багато всього хорошого. Наступною на черзі була кімната кузенів. Аарон обмежився кивком, проте Нікі стиснув Ніла так, що в того затріщали кістки.
— Зарядку взяв? — спитав він. — Щодня слатимеш мені есемески.
— Взяв, — сказав Ніл, хоча дуже сумнівався, що Ріко дозволить йому користуватися мобільним.
Залишивши на Кевіна та інших закінчувати збори, він разом із Меттом спустився до машини. Сумку поставив під ноги. Метт повернув ключ запалення, і вуха Ніла вдарив гуркіт музики. Рятуючи його перетинки, Бойд поспішно викрутив ручку радіо вліво. Кампус залишився позаду. Ніл намагався придушити наростаючу знервованість, але виходило не дуже.
— Коли повертаєшся? — поцікавився Метт.
— Перед Новим роком. Але, може, й раніше. Подивлюся, як усе складатиметься.
— Якщо вийде раніше, приєднуйся до нас, — запропонував Метт. — Я попрошу маму поміняти твій квиток.
— Дякую, — сказав Ніл. — Якщо що, дам знати.
Метт висадив його біля тротуару перед будівлею аеропорту. Провівши поглядом пікап, що вирулив назад на шосе, Ніл повернувся обличчям до входу. Думка про те, що він знову тут, не вкладалася в голові. Вони з матір'ю ніколи не з'являлися в одному й тому самому аеропорту двічі. Ніл міцніше стиснув ремінь сумки й пройшов через розсувні двері.
Якщо влітку в аеропорту було багатолюдно, то зараз, незадовго до Різдва, тут панував справжній хаос. Ніл просто розчинився в натовпі, став одним із тисячі, непомітним і непримітним. Авіакомпанія, рейсом якої він летів, надавала можливість зареєструватися самостійно, тому він підійшов до термінала і просканував штрихкод на листку. Автомат виплюнув квиток та посадковий талон; забравши їх, Ніл пішов на огляд. Сумка, поставлена   на стрічку, опинилася з іншого боку контрольного пункту швидше за нього. Він засунув ноги в кросівки, підхопив свій багаж і попрямував до виходу на посадку.
Майже всі місця в залі очікування були зайняті, тому він притулився до колони й, щоб не витріщатися на табло, став розглядати натовп. Він припускав зустріти серед пасажирів когось зі знайомих з університету, але, мабуть, більшість студентів роз'їхалися з міста ще вчора. Аеропорт був морем чужих людей, Ніл був у ньому зовсім сам.
Він так довго й тісно спілкувався з Лисами, що вже й забув, як це — опинитися на волі. Зараз, поки він ще не ступив у пекло, йому слід було б насолодитися цими миттєвостями, проте він почував себе не у своїй тарілці. Засунувши руку в кишеню, Ніл стиснув телефон. В історії дзвінків, як і раніше, значився лише один номер, зате папка з повідомленнями була переповнена, тому іноді вона навіть автоматично очищалася. Ніл хотів їх перечитати, сподіваючись набратися хоробрості, але не зміг себе змусити.
Його роздуми перервав голос у динаміках: «Оголошується посадка на рейс номер дванадцять до Чарльстона. Пасажирів просимо пройти до виходу Д-23».
Місце Ніла розташовувалося відразу за бізнес-класом. На його незадоволення, йому дісталося крісло біля вікна, проте сумка під ним цілком вмістилася. Заштовхавши її глибше ногою, він спробував розслабитися і не почуватися затиснутим у кут. Стюардеси пурхали туди-сюди вздовж проходів, намагаючись якнайшвидше розсадити пасажирів.
Коли всі нарешті влаштувалися та закрили верхні відсіки для ручної поклажі, стюардеси провели звичний інструктаж з техніки безпеки. Ніл зиркнув на аварійний вихід, але бажання скористатися ним чомусь не відчув.
Опинитися віч-на-віч з Ріко означало піти проти всього, чого його вчила мати. Вона виростила з нього втікача, заради виживання готового принести в жертву все. Мати ніколи нічого не пояснювала — може, тому він і не зміг її врятувати. У суцільному нагромадженні брехні нема за що вчепитися і нема за що боротися. І все-таки Ніл Джостен — Лис. Ендрю дав йому дім, Нікі вважає його сім'єю. Ніл триматиметься за це щосили, і якщо два тижні з Ріко — ціна порятунку команди, він її заплатить.
Усвідомлення цього якимось чином допомогло легше перенести політ. Нілу навіть вдалося подрімати, але під час посадки він прокинувся.
Жан чекав його у зоні прильотів. Він холодно спостерігав за наближенням Ніла, а потім так само холодно сказав:
— Даремно ти сюди приїхав.
— Ходімо, — коротко кинув Ніл.
У машині обоє мовчали, але варто було Нілу побачити «Замок Евермор», і від миттєвого впізнавання у вухах зашуміла кров. «Евермор» більше нагадував монумент, ніж стадіон, і всепоглинаючий чорний колір стін робив його ще величнішим. За розмірами він перевищував «Лисячу нору» у півтора раза. Ніл сумнівався, що кожна гра «Воронів» збирала повні трибуни, проте квитки на матчі національної збірної розліталися буквально за кілька годин після початку продажів. Ніл міг тільки уявляти, який рев стояв на стадіоні під час ігор.
Жан зупинився перед брамою і, висунувши руку у вікно, ввів на панелі код. Ворота з тихим скрипом розійшлися в сторони, і Жан в'їхав на обгороджене паркування. Уздовж узбіччя вже стояла низка автомобілів. Вони були однакові, чому Ніл зовсім не здивувався. Навіть номери на табличках відрізнялися лише трьома цифрами. Ніл вдивлявся в них, доки не дійшло: літери «ЕА» говорили про належність до університету Едгара Аллана, а послідовність цифр складалася з року навчання та номера самого гравця.
— Не команда, а якась секта, — зауважив він.
— Випльовуйся, — сказав Жан, припаркувавшись на зарезервованому за ним місці.
Ніл підхопив сумку і вийшов із машини. Біля входу до будівлі Жан знову ввів цифровий код. Індикатор на панелі блимнув зеленим, і він потягнув двері на себе, але, перш ніж увійти, обернувся до Ніла.
— Подивись на небо. До від'їзду ти його більше не побачиш.
— Надивився вже, — буркнув Ніл.
Відреагувавши на цю зухвалість зневажливою усмішкою, Моро жестом пропустив його вперед. Відразу за дверима починалися сходи, що вели вниз. Навколо панувала непроглядна темрява, лише під стелею тьмяно світилася червона смужка. Коли Жан зачинив вхідні двері, Ніл мало не покотився головою вниз. Тримаючись рукою за стіну, він почав обережно спускатись. Жан, що йшов ззаду, його не квапив.
Щоб визначити глибину підземного бункера, Ніл рахував сходинки й дорахував до двадцяти шести, після чого уперся у наступні двері. Жан втретє ввів код безпеки, і Ніл опинився у житловому блоці Воронів.
— Ласкаво просимо до «Гнізда», — сказав Жан.
— Секта, — повторив Ніл.
Пропустивши репліку повз вуха, Жан повів його на екскурсію. За початковим задумом, у цих приміщеннях передбачалося селити гостьові команди, але потім тренер Моріяма віддав їх своїй команді. За винятком занять в університеті та тренувань, Ворони завжди знаходилися тут. На перший погляд, все було облаштовано непогано: багато місця, повний комфорт. Перед очима Ніла постали дві просторі кухні, кімната відпочинку з барною стійкою і більярдним столом, три менші кімнати з телевізорами. Один довгий коридор з'єднував зону відпочинку з тренажерною залою, інший вів у спальні.
Вказівники на стіні повідомляли, що ліворуч знаходиться Чорне крило, а праворуч — Червоне. Ніл подивився в обидва боки, але, чесно кажучи, жодної різниці не помітив. Знаючи, що питати марно, він мовчки пішов за Жаном у Чорне крило. Двері всіх спалень були відчинені, тому, проходячи повз, Ніл міг зазирнути всередину. Спальні виявилися майже такими ж просторими, як та, що він ділив з Меттом, але в кожній стояло всього по два ліжка.
«Гніздо» могло б вважатися втіленням бажань будь-якого спортсмена, якби не похмуре оздоблення та низькі стелі. Рідкісні кольорові вставки обмежувалися відтінками червоного, решта було чорним, починаючи від меблів і закінчуючи простирадлами й рушниками, розвішаними на стільцях для просушування. Напівтемрява ніби витягала повітря, і Ніл раптом гостро відчув величезну масу стадіону над головами.
Клаустрофобією він не страждав, але два тижні під землею цілком могли її викликати.
— Сюди, — сказав Жан, жестом покликавши Ніла за собою в кімнату в кінці коридору. — Житимеш тут. Взагалі-то тебе потрібно було поселити в Червоному крилі разом з нами, але господар розпорядився інакше. Він знає, що над тобою потрібен особистий нагляд Ріко.
— Я не збираюся ділити кімнату із цим психом.
— Можна подумати, тебе хтось питає.
— Чиє місце я зайняв? — спитав Ніл, бо обидві половини кімнати виглядали обжитими.
Стоячи біля тумбочки, Жан пальцем покликав Ніла.
— Поглянь сам.
Ніл підійшов ближче і майже в ту ж мить пошкодував про це. Над ліжком скотчем були прикріплені листівки із зображенням міст, як американських, так і закордонних, під кожним — наліпка, на якій вже знайомим Нілу кострубатим почерком Кевіна виведено дати та короткі коментарі до поїздки. Майже всі подорожі пов'язані з іграми. Крім того, Ніл роздивився кілька фотографій та вирізок з інтерв'ю. На вбудованих над узголів'ям ліжку полицях стояли ряди книжок. Пробігши очима корінці, він зрозумів, що книги теж належать Дею. З незрозумілих причин Кевін вибрав основним предметом історію, і саме такі сухі заголовки та теми викликали в нього інтерес.
Побачивши цю обстановку, збережену в незмінному вигляді, Нілу стало ніяково. Здавалося, Кевін ненадовго вийшов із кімнати, а не змінив команду.
— Ріко все ще на стадії заперечення, — зауважив Ніл. — Нехай уже хтось пояснить йому, що Кевін не повернеться.
— Ти нічого не розумієш, — заперечив Жан. — Залиш речі, і ходімо.
Не чекаючи Ніла, він вийшов. Ніл кинув сумку на ліжко Кевіна, з підозрою окинув поглядом половину Ріко і поспішив за Моро. Вони піднялися поверхом вище й опинилися в роздягальні «Воронів». Не давши Нілу часу роздивитися все як слід, Жан виштовхав його через задні двері у внутрішню зону стадіону, прямо до запасних лав.
Хоча згідно з календарем надворі стояла передріздвяна неділя, Ворони в повному екіпіруванні знаходилися на полі. Два склади змагалися в жорсткій тренувальній грі, а дев'ять гравців, що залишилися, за нею спостерігали. Коли Жан підійшов до них, всі повернули голови в його бік і одразу помітили Ніла. Почуття, що відобразились на їхніх обличчях були різні: від холодної байдужості до неприхованої ворожості. Привітного прийому він не чекав, тому дивився тільки на поле.
Незабаром гудок сирени сповістив про закінчення матчу. Команда Ріко перемогла з різницею у три очки. Обидві групи зійшлися у центрі поля, щоб проаналізувати дії кожного гравця. До них приєдналися і запасні зі своїми спостереженнями зі сторони. Бурхливе обговорення тривало добрих п'ятнадцять хвилин, після чого Ворони нарешті стукнулися ключками й потягнулися до виходу.
Ступивши за двері, Ріко стягнув з голови шолом.
— Люку, вимкни табло. Мартіне, займися світлом. У мене гість, так що йдіть обідати раніше. Хазяїн скоро буде, підготуйте до його приходу всі папери. Вечірнє тренування — у звичний час.
Ворони огинали Жана та Ніла суцільною чорною річкою. Зупинившись перед Нілом, Ріко ковзнув по ньому поглядом, але швидко втратив інтерес і перемкнувся на Моро.
— Видай йому його речі. Я розберуся з ним після душу.
Жан опустив голову і, притримавши двері, пропустив Моріяму вперед. Ріко попрямував в один бік, Жан з Нілом — в інший. У величезній роздягальні Жан відчинив містку шафку в дальньому кінці. Ніл слухняно зазирнув усередину. У шафці лежав повний набір екіпірування «Воронів». Тільки коли Жан кинув йому джерсі, Ніл зрозумів, у чому річ: на спині виднівся напис «ДЖОСТЕН».
— Я приїхав лише на два тижні, — сказав він. — Навіщо він замовив форму?
— Не прикидайся дурнем, — озвався Жан. — Кевін уже мав сказати тобі, що влітку ти переходиш до нас.
— Він говорив, так. Я відповів, що нікуди не збираюсь переходити. Хіба він не передав? — Ніл відкинув джерсі.
Жан спіймав його в повітрі й кинув на Ніла роздратований погляд.
— Постарайся зробити так, щоб нас не прикінчили в перший же твій день, дурний хлопчисько.
— Нас? — перепитав Ніл.
— Слухай мене уважно. — Моро знову простяг йому джерсі, проте Ніл відвернувся, тому Жан вільною рукою вхопив його за рукав і притяг до себе. — Ти втратив право бути окремою особистістю, як тільки переступив поріг «Гнізда». Тепер за твої вчинки відповідаєш не тільки ти. У команді «Воронів» усе ґрунтується на парній системі, а значить, поки ти тут, я — твій єдиний союзник. Мої успіхи — твої успіхи, мої провали — також твої. Кудись виходити без мене заборонено. Порушиш це правило — нам обом буде несолодко, зрозумів? Вони тільки й чекають, що ми напартачимо. Я головний кандидат на виліт з основного складу, і я не допущу, щоб ти мене підставив.
— Тоді у мене для тебе погані новини, — сказав Ніл. — Нападників «Воронів» мені не переграти.
— Тобі не треба їх перегравати. Ти більше не нападник і взагалі не повинен був опинитися у нападі. Хазяїн повертає тебе на захист, де, власне, і є твоє місце. Він захоче дізнатися, чому ти змінив ігрову позицію, і краще тобі приготувати переконливе пояснення.
— Це була не моя ідея, — знизав плечима Ніл. — Тренер Ернандес не шукав в команду захисника. Або йти нападником або не грати зовсім — інших варіантів не було, а грати я хотів.
Ніл збрехав Ернандесу, сказавши, що раніше не тримав у руках ключку, тому що не міг назвати ні свої попередні команди, ні імен попередніх тренерів. Коли він тільки увійшов до складу мілпортських «Дінго», його незграбність пояснювалася не восьмирічною перервою в ексі, а тим фактом, що в Малій лізі він грав у захисті. Йому довелося переучуватися наново. Спочатку він ненавидів своє нове амплуа, вважаючи нападників мисливцями за славою, котрі постійно прагнуть бути на видноті, але пізніше, освоївшись, по-справжньому його полюбив.
— Так собі ідея, — сказав Жан. — Доведеться позбавлятися поганих звичок. Давай, приміряй форму, перевіримо, чи за розміром вона тобі.
— При тобі переодягатися не буду, — заявив Ніл.
— Сором'язливість — перше, що ми з тебе виб'ємо, — сказав Жан. — У «Гнізді» про самоту можеш забути.
— Не можу повірити, що ти це терпиш. Кевін хоча б зміг втекти. А які твої причини тут бути?
— Я — Моро, — промовив Жан таким тоном, наче Ніл навмисне клеїв дурня. — Моя сім'я належала клану Моріяма ще до переїзду до Штатів. Мені більше нікуди йти, як і тобі. Твоє місце тут і більше ніде. Кевін не такий, як ми, він цінний, але при цьому він — не власність. А втік він тому, що було до кого. До іншої сім'ї.
— Ти про Ендрю? — припустив Ніл.
— Я сказав, до сім'ї, глухий недоумку. До рідного тата. Твого тренера.
До Ніла дійшло не відразу, а коли він таки переварив почуте, то здивовано відсахнувся.
— Що? — Звичайно, за логікою, у Кевіна мав бути батько — зрештою Кейлі Дей завагітніла не від святого духа. Проте, попри тиск преси, батька своєї дитини вона так і не назвала. З чуток, у свідоцтві про народження Кевіна у графі «батько» стояв прочерк. При цьому хрещеним свого сина Кейлі зробила Тецудзі Моріяму, завдяки чому після її смерті Кевін опинився в «Еверморі». — Брешеш, — сказав Ніл.
— А чого б ще Кевін перевівся в таку ганебну команду?
— Але він ніколи... І тренер теж...
— Мабуть, Кевін усе ще надто боїться відкрити це. — Жан зневажливо махнув рукою. — Не віриш, сам переконайся. Наскільки я пам'ятаю, листа від матері Кевін тримає в одній зі своїх нудних книжок. Він зачитав його мало не до дірок, але тобі варто глянути.
— Якщо він про все знав, то чому лишався тут? — допитувався Ніл. — Чому не поїхав до батька одразу після смерті матері?
— Ми дізналися про це лише кілька років тому, — відповів Жан. — Цілком випадково знайшли листа в домі хазяїна. Кевін викрав його і зізнаватись у своєму відкритті не збирався. Він розумів, що, поїхавши геть, втратить все. Але коли втратив це, — Моро жестом обвів роздягальню, — то залишатися, звичайно, вже не було сенсу.
— Ви всі тут хворі, — стиха промовив Ніл.
— І це каже втікач, котрий вирішив грати за команду першого дивізіону, — фиркнув Жан. — Той, хто сьогодні приїхав сюди, замість того, щоб дати драла. Ти нічим не кращий за нас. То ти мірятимеш форму чи мені натягти її на тебе силою?
Подумавши, Ніл взяв джерсі. Жан схрестив руки на грудях і відступив на крок. Ніл покрутив кофту, знову глянув на напис. Білі літери прізвища обведені тонкою червоною лінією. Номер на спині був не його.
— Що, я навіть не можу зберегти свою десятку? — спитав він.
— Двозначні номери дають Воронам, які не входять до кола Ріко. На його наближених це не поширюється. Цей номер підходить тобі більше. До речі, ти знаєш, що в японській мові слова «чотири» і «смерть» звучать однаково? Для сина М'ясника дуже символічно грати під четвертим номером.
Ніл похитав головою, але перестав сперечатися. Кинув джерсі в шафку, зібрався з духом і почав розстібати кнопки. Потім смикнув униз блискавку, струсив із себе куртку. Через голову стягнув футболку, вдав, що не помітив уважного погляду, яким Жан обвів його вкритий шрамами торс. Зняв кросівки, по черзі притискаючи п'ятки носком, відіпхнув їх ногою убік, вислизнув із джинсів. Намагаючись не зволікати, одягнувся в екіпірування «Воронів». Форма сіла краще, ніж він очікував, та все ж, здавалося, вона його душить.
— Чудово, — схвалив Жан. — Тепер знімай. Одягнеш на вечірнє тренування.
Ніл переодягнувся назад, сховав усе в шафку. Щойно він встиг застебнути останню кнопку на куртці, як двері відчинилися. Ніл встиг помітити, як зблід Жан. Він обернувся: у дверях стояли Тецудзі та Ріко, Тецудзі спирався на міцну різьблену тростину. Ніл бачив її вперше; хотілося думати, що тренер Моріяма змушений користуватися нею через хворобу або каліцтво.
Пропустивши дядька вперед, Ріко замкнув двері. Кому знадобилося ставити замки на двері роздягальні? — майнуло в голові Ніла, але він швидко відігнав цю думку, розуміючи, що при зустрічі з такою людиною відволікатися не можна.
Тецудзі перетнув відстань між ними.
— Натаніелю Веснінскі, — повільно протягнув він, ніби кожен склад викликав у нього огиду. — На коліна.
Сунувши руки в кишені, Ніл стиснув кулаки.
— Ні.
Здається, Жан вимовив його ім'я, хоча прозвучало воно не голосніше зітхання. Ніл не став озиратися. Йому не здалося: Ріко явно відступив, звільняючи місце між собою та дядьком. З тим, хто мав владу навіть над Ріко, слід триматися якомога обережніше, проте вибору у Ніла не було.
— На коліна, — повторив Тецудзі.
Усвідомлюючи, що він шкодуватиме про це до кінця свого короткого життя, Ніл усміхнувся і сказав:
— Змусьте мене.
Він бачив, як злетіла палиця, але ухилитися не встиг. Удар припав по щоці. Похитнувшись, Ніл влетів спиною в шафку, але не відчув цього; він взагалі не відчував нічого, крім пекучого болю, що пронизав череп. У роті з'явився металічний присмак — мабуть, від крові, але язик онімів настільки, що перевірити це Ніл не міг. Захищаючись, він інстинктивно підняв руку, проте тепер тростина Тецудзі вдарила його по ребрах. Потім по плечу, руці й так далі. Нілу не залишалося нічого іншого, як зіщулитися на підлозі, закриваючись від граду ударів.
Тецудзі бив його доти, доки він не знепритомнів.