Вона закохалась у це місто.
Або ж у того, хто в ньому живе.
Усі ми розсипались, як порване намисто.
І хто тепер докупи нас збере?
Це був останній її день у цьому місті.
При світлі ліхтарів її очі сяяли дивним блиском.
Її вже довге волосся сплутував вітер.
Було досить тепло, тому вулиці вже зяяли квітами.
З душею, загнаною в кут,
Вона йшла у своїх червоних туфлях, куплених вже тут.
Ходячи багато, збивала нігті в кров
І всім казала, що це не любов.
Востаннє оббігаючи місто,
Вона на мить забувала обставини поїздки,
І вона вже не здавалася їй страшною,
А сама собі - вже не такою чужою.
Вона полюбила це гарне місто -
Його атмосферу та архітектуру.
Її життя наповнилось новим змістом.
Вона більше не відчувала себе дурою.
Вона і сама не помітила, як воно стало їй не чужим.
І вже минули часи, коли вона стояла з ножем.
Вона любить це місто,
Але тільки у ролі туриста.
Вона сюди приїде, коли закінчиться війна.
Але поки що в її рідне місто хоче повернутись вона.
Вона полюбила цю мову, але на першому місці рідна.
Не забувала Хрещатик, хоча любила прогулянки Рінгом.
Вона сама не розуміла, що коїться у її душі.
І, прощаючись, говорила: "Як матимеш час, пиши".
Тепер у місті дощить. Воно сумує з її від'їзду.
Але вона повертається в інше, своє рідне місто.
13.03.2023
