Берта — корінь «Берт» цього імені давньогерманською мовою означав «світло, яскравість, сяйво». Так вийшло, що це означення дуже збіглось з нашою героїнею. Їй було 17 років, і своїм життям дівчина нічим не відрізнялась від інших студентів. Вона вміла добре комунікувати з людьми, добре вчитись та допомагати іншим. Як чужим людям, так і рідним. Чому я кажу "була"? Бо вона померла. Зазвичай смерті однієї, невідомої людини не присвячують історій і книг. Тим паче, що кожен день помирають люди. На читання цього абзацу Ви витратили десь 20 секунд, а планета приблизно 45 людей. Тож, щоб зрозуміти сенс цієї розповіді, мені треба її почати, а Вам читати.
Одного разу, у передостанній, учнівський місяць вісімдесят восьмого коледжу, русоволоса дівчина, на ім'я Берта, залишилась в одному з кабінетів будівлі. Її навчальний заклад був міським, дизайнерським коледжем Британії. Тому і завдання, відповідно, було дизайнерським. Це був день. 16.00. Бетті виконувала малюнок графічними олівцями. Професорка сказала показати на аркуші паперу людину, яка ціна Вам, не показуючи силует, тіло або обличчя. Тобто зобразити предмет, який асоціюється у Вас з цією особою. Учениця витратила не мало паперу на це. Вона змінювала олівець за олівцем, підбирала ракурс, думала про людей яких хотіла показати, але нічого не виходило. Навіть зараз Бет сиділа зовсім одна у класі, коли інші учні вже йшли додому.
"Може зобразити свою маму?"- пролунало у голові дівчинки. Ця ідея не була поганою, бо та дійсно була їй дорога, але ж що намалювати? Прикраси жінка не носить, якихсь чудернацьких нарядів теж... А треба щось особисте. Щось дійсно цікаве та гарне. Бідненька зовсім поглинула у свої думки, заради хорошої оцінки для своєї роботи. Хоча оцінка їй не була так важлива як те, скільки душі вона вкладе в цей малюнок.
— Бет, ти підеш зі мною?- дівчина сіпнулася від такого несподіваного голосу. Двері кабінету відчинив світловолосий хлопчик у синій футболці, не дивно що він був так вдягнен, адже зараз весна.
— А...це ти, вибач, але я не можу, малюнок сам себе не намалює, а до середи часу не мало.- сьогодні був понеділок.
— Добре, тоді до завтра.- він махнув рукою та зачинив двері. Серце дівчини досі билося так швидко, що ледь з грудей не випало. Дивно, що вона так налякалась, адже це не перший раз, коли Берта сидить одна у кабінеті. Тут їй ніхто не заважає, і вона може продовжити робити свої справи. З часом, маленький смітничок під столом наповнився скомканим папером. У голову зовсім нічого не приходило, ні єдиної ідеї.
"Тато? Він носить завжди свою кепку. Треба додати до цього щось ще і вийде доволі непогано..."- і вже з цього Берта почала сумніватись. Сміття. Вона скинула білий аркуш з парти та вклонила голову, тримаючи її руками. Вона сидить тут пів дня і дуже стомилась. Хвилювання яке почалось з приходу Реста не відходило, а посилилось ще більше. Хвилинки дві-три пройшло з того моменту, як її серце трішки поколювало, але це почало переростати у гострий біль. Перед очима з'явилась пітьма, від сильного болю здавалося, що плече оніміло. Руки ледве трималися за стіл, щоб не впасти, хоча вони настільки сильно спітніли, що це здавалось неможливим. На секунду дівча подумала, що це причина духоти в кімнаті, але відкрите вікно напроти зруйнувала таку думку. Темінь в очах осяяло біле світло, це все наче їй здається, наче вона от-от помре... Бетті поклала голову на поверхню парти й заплющила очі.
5 хвилин по тому біль пройшла. Студентка повільно підняла голову і зрозуміла:
"Досить на сьогодні творчості."- закривши альбом й зібрав олівці, вона пішла додому. Де її чекає любляча сім'я та затишок. А що було у тому кабінеті?...Напевно, Вам ще рано це знати. Хоча обдумуючи це поки йшла з коледжу, Бет і сама відмовилась говорити це своїм батькам. Не зараз. Не сьогодні.
