-Доброго ранку, Бет. Щось трапилось? Ти виглядаєшь трішки розгублено.-ох, напевно Берта й не помітила як заснула на всю ніч. А думала, що приляже на дві годинки і все...За вікном виявилось лндве світло. А до кімнати зайшла жіночка середнього зросту, з кучерявим волоссям темно-коричневого кольору й круглими окулярами як у своєї доньки. На вигляд їй було десь сорок п'ять. Хоча чому тільки на вигляд? Їй і було стільки. Ця жіночка виявилась Ілона - мати дівчинки. Це вона накрила свою доньку ковдрою та вимкнула телевізор. Бет видихнула, їй стало значно легше з приходом мами. -А, та ні...Все добре, я не запізнююсь у коледж?- студентка стала поправляти заплутану зачіску після сна. -Та ні, наче ні, але навіть якби запізнилась, то що?- Ілона посміхнулась та привідкрила двері кімнати.-Поглянь краще, хто тепер знову з тобою. За секунду на ліжко запригнула величенька собака кремового кольору. Це був пес Лабрадор. Добрий і лагідний, він завжди був таким. Учениця протягнула руки до собаки та добре погладила того по голові. -І як все пройшло у клініці? Чому він так поводив себе?- останнім часом песик не їв і не пив. А також не проявляв активності навіть на вулиці. Лише сумно лежав дивившись у вікно. -Зараз все добре. Виявилось, що він наступив на цвях у землі. Що люди роблять, це ж треба було, викинути таку річ у траву.-тільки після цього Беті трохи нагнулась і взяла до рук перебинтовану лапу бідного пса. -Оу, тепер бачу...-Лабрадор трішки заскавучав, а потім спригнув з ліжка на підлогу, стоячи поряд з Ілоную. -Тоді збирайся, а я приготую тобі їжу.- жінка пішла, а Берта почала збори до свого навчального закладу. Вона помістила у величезну папку аркуші А2, а у ранець нові, графічні олівці з чорними лайнерами. Вже через п'ятнадцять хвилинок вона спустилась на перший поверх будинка, забираючи з собою обід. -Дякую, мамо, мені час.-не дивлячись на не погані речі у її житті останнім часом, вона почувала себе подавленлю ще зі вчора. Але саме сьогодні пустота заполонила її душу. Берта наче не відчувала емоцій взагалі. Ні суму, ні радості, ні гніву, ні страху...Нічого. -Все добре, Берто?-дівчина ледь не пішла, коли її зупинила мама, поклавши лодоню на плече. -Так, просто трохи не виспалась. Гарного дня.-після цього вхідні двері будинку зачинились. І вона почала ледве йти вперед. Все довколи здавалось таким не живим і темним, хоча ще недавно сяяйло сонце. Довколо майже не було людей, лише декілька машин на дорозі які їдуть по своїм справам.
Oops! This image does not follow our content guidelines. To continue publishing, please remove it or upload a different image.
Бет вирішила, що треба відволіктись і подумати про щось інше, про ту роботу наприклад, яку треба здати вже завтра. Але жодної ідеї. Такого ще не було ніколи, адже зазвичай у голову приходило бодай щось. Хоч якась ідея, а не просто нічого. Думки і нудну хотьбу перервало каркання ворони, яке по звуку наближалось все ближче. Варто було тільки голову у бік повернути, як чорна як ніч пташка врізалась прямісінько у ноги. -Бідненька...-Беті нахилилась і підняла ворону на руки, яка трішки олежачи на лодонях відразу полетіла у гору. Дивно, але зазвичай тварини коли відчувать небезпеку, можуть укусити, або почати тікати, але ще з самого дитинства ці прекрасні створіння наче самі тягнулися до дівчини, а вона їх зовсім не боялась. Бувши малечею, Бет навіть думала, що це її маленька особливість, хоча можливо вона й була права. Всеж, студентка дійшла до коледжу. Погані думки почали покидати її, коли та побачила більше людей. З кабінету в кабінет ходили професора і професорки, учні сиділи і обмірковували щось, або готувались до наступної пари. Дівча ж теж почала готуватись, коли дійшла до 46 кабінету де вже сидів її друг Рест. -Привіт, Бет,- пролунало десь з середнього ряду. Хлопець піднявся з місця й допоміг одногрупниці донести багато речей до їх спільної парти.-Бет, ти в порядку?-перепитав він розкладуючи зошити з " історії мистецтва і дизайну". -Привіт, Ресте, не зовсім. Я все ще не знаю що робити з творчою роботою на завтра.-Берта присіла поруч та поклала голову на парту. -Не допоможешь? -Е-е-е, ну я сам не сильно задумувався. Ти ж мене знаєшь. Майже домалював окуляри графікою.-здається Рест трішки зніяковів, а Беті в свою чергу навіть не звернула уваги на початку, поки не зрозуміла, що сама зараз в окулярах. Точніше вона майже завжди в них. -Я? -Ти. -Серйозно?-вона зняла їх і добре роздивилась. З зором в неї все добре, адже ці окуляри лише як аксесуар.-Ох, дякую, що вирішив намалювати мене, це дуже несподівано. -Точніше асоціацію з тобою. -Ех, якби я знала що там зообразити. Ти ж взагалі нічого особливого не надягаєшь навіть. Може купишь собі шляпу і я намалюю її? -І буду виглядати як телепень.-зневажив хлопець. -І то вірно... -Тож що з ідеями, пропонувати? -Слухаю. -Мама? -Дуже банально, пів групи намалюють щось, що асоціюється з мамою. -Тато? -... -Тваринки домашні? -Ресте, люди треба, людиии. -Не знаю я тоді, намалюй взуття нашої професорки, і скажи, що так тобі подобається її предмет, що вирішила намалювати. Може хоч бал додасть, а то кожен урок все занижає. -Це безвихідна ситуація...-з відчаєм видихнула Бет, а після цього, в клас зайшов професор, всі студенти привітались, і вони почали урок.
