Ви колись стискались зі страхом віч навіч? Відчували себе беззахисними та "маленькими" на порівняння з чимось чи...кимось іншим? Напевно, в голові Ви вже відповіли на це питання. І люди які бояться показатись слабкими, сказали" Звісно ні, я нічого не боюсь." Але страх не боятись це теж страх, тому навіть так, глибоко в душі кожен розуміє, що чогось боїться. Але чи не думали Ви, що всі ми боїмось чогось одного? Чогось конкретного? Згадайте коли останній раз дивились з висоти вниз. Що Ви відчували? Страх раптом впасти та померти. Ті, хто бояться страшних комах і тварин не бояться їх вигляду. Вони бояться бути пораненими або мертвими в результаті їх подальших дій. Так можна складати ланцюжок страхів вічно, і кожен приведе до смерті. Тільки дивлячись якої. Фізичної чи моральної.
Але найстрашніше те, коли людина боїться зникнути назавжди. Просто пропасти й більш ніколи не побачитись з рідними. Ніколи не робити улюблених справ, не бачити світле небо та всього живого. Тільки Ви, на одинці з нічим.
Чи все ж таки з чимось?
14.34.
Кінець останньої пари Берти.
Дівча стомлено дивилась у вікно пустого кабінету. Сьогодні як ніколи вона відчувала тривогу усередині та відчай. Вона почувала себе як лимон з якого вже вичавили всі соки радості. А лякало більш те, що вона сама не знала через що це.
—Берто, ти йдеш?- двері відкрив Рест який трохи просунув голову у кабінет, аби позвати свою подругу йти до дому.
—Так-так. Зараз тільки речі з парти заберу і піду.
—Тоді я чекаю тебе на подвір'ї.- друг пішов і настала повна тиша. Студентка присіла на вільну парту, помічаючи що сил стояти на ногах вже немає. Очі почали боляче пекти, та так сильно, що їх прийшлось заплющити. Вона душиться від страху, коли непередбачено зіштовхується з тим, що так боялась все життя. Її серце б'ється так швидко, наче хоче вирватися з грудей, але потім зупиняється мовчки, немов перестає відчувати більше страху. Очі її розширюються, відбиваючи безодню паніки, перш ніж вони замружуються на завжди. Її останні слова про допомогу вимовлені хрипко, ніби вона намагається втримати останні теплі спогади про життя, але вони зникають разом із її диханням, залишаючи лише темряву і безмовність. В кабінеті лунає гучний стук голови дівчини о поверхню парти, це стане останнім її почутим звуком.
Сльози.
Сум.
Відчай.
—Ну що, пішли погуляємо, Бетті?старенька бабуся з добрим обличчям протягує свою руку до маленької дівчинки. Русоволоса дівчинка посміхається і йде разом у парк. На вулиці початок весни, саме час для прогулянок під прохолодний вітерець. Веселий настрій дівчинки швидко змінюється на сумний, вона відчуває мокрі сльози по щоках.
—Бетті, ти плачеш?-бабуся ледве схилившись протерла плотком мокрі щоки онучки. Звісно Берта плакала, бо все це був лише...Лише добрий спогад. Все навкруги ставало темне і незрозуміле.
Все стало інакшим.
—Ось! Ваш песик.- лікар-ветеринар відав у руки трохи по дорослішої дівчини песика Лабрадора який весело махав своїм хвостиком зі сторони в сторони, облизуючи її лице. О, так це ж пес Берти, тільки зовсім малий. Час, коли його купили.
Так душа учениці побачила багато чого хорошого. Все ніби у казці, кожен спогад такий теплий і зворушливий... А вона могла лише дивитись на це як на шоу. Як глядач якогось фільму. І напевно це б тривало ще дуже-дуже довго, поки все не зупинилось. Поки "фільм" не поставили на стоп перед самою кінцівкою.
Дівча відчула такий спокій, який не відчувала ні коли. Її не турбувало ніщо і ніхто. Все це тривало наче годину-не менше. Але насправді пройшло лише пів хвилини...
Ця частина маленька і дуже важка. Уособлення бабусі Берти- це моя померла прабабуся. Вона була найкращою бабусею, я дякую їй за все те, що вона зробила мені.
Телеграм книги:
https://t.me/merrysbookinwatpad
