Спогади мертвих

Розділ 10

- Доброго дня, пане Фаміліаре! - поспіхом, вставши привіталася дівчина.
- Привіт, Сатсуджин.
- Що Ви тут робите?
- Як що? – із усмішкою запитав чоловік. - Віддати тобі замовлення Міцурі. - З цими словами він простягнув світлу, як його пальто, коробку.

- А Ви хіба не... а... - Не змігши нормально вимовити, видихнула Шидо.
– Якщо я правильно зрозумів, то ні. Ми тут живемо, а на збори голів організацій я приїжджаю до Неске.
– А! Зрозуміло.

- Ось, візьми. - Він віддав у руки коробку і відійшов на крок назад. – Що ж, якщо на цьому все, то я піду.
- Добре.

- Тьотю, а що там? – запитала Ізабель, показуючи на коробку.
- Я не знаю. Це моєму босу, тому поки що відкривати не буду. – з усмішкою відповіла вона.
- Добре. - засумувавши, сказала дівчинка.
- Ти зі мною пообідати хотіла, чи є якісь ідеї, куди піти?
- Так! "Аврон"
- Добре, зараз подивлюсь по карті, де він.

Дізнавшись, де розташований ресторан, куди вони збиралися, Шидо викликали таксі, розуміючи, що їй все треба оплатити.

Водій прибув за лічені шість хвилин, усадившись, вони виїхали. Під час поїздки Сатсуджин ненароком поглядала у вікно автомобіля, милуючись чистими і світлими вулицями, в очі також кидалися вітрини магазинів із солодощами, на які часто спочатку захоплено, а потім сумно зазирала Ізабель, та ювелірки з магазинами одягу.

Поїздка пройшла без зайвих розмов, Шидо розплатилася, і водій мило посміхнувся їм услід. Підійшовши до місця, призначеного на карті, вони оточили поглядом будівлю та зробили оцінку закладу, куди прийшли.

Сатсуджин сподобалися спокійні кольори в колориті ресторану, а Ізабель більше приваблювали штучні квіти, якими було оздоблено вікно всередині будівлі. Зайшовши, поглядом вони спіймали бордові стіни, прикрашені дубовими полицями з вином, у ресторані було небагатолюдно, тож вони одразу знайшли місце куди сісти. Самі стільці були мінімалістичні та непримітні, а ось столи у візерунках, що розповідають про історію Італії, де на кожному з столах бкла намальована та чи інша подія, а зверху тонкий, але міцний шар скла для захисту такої чіткої та тендітної роботи майстра.

Вони почекали офіціанта, коли він підійшов, то насамперед звернувся до Ізабель.

- Як домовлялися! – мотиляючи ногами, з усмішкою сказала дівчинка.
- Звичайно, Ізабель.
Офіціант пішов, а Шидо передала своїм поглядом всі почуття, які можна було передати.