Вибір за тобою, Тереса

22

У залу влітають люди. Чоловіки, жінки, діти.
Всі вони верещать.
Я такого не очікувала. Їхнє завдання було тільки зробити більше шуму. Але я ніяк не очікувала такого.
Тато прибрав з мого горла руку, і я почула перший вистріл. Він був гучний, наче якась бомба впала неподалік від мене. Але він був достатньо гучний, щоб до мене трішки повернувся здоровий глузд.
Я кліпаю. Біля мене опиняється татуйовона рука Ріда.
-Тес, - він штурхнув мене у плече. - не лови гав.
Він назвав тільки, що мене скоротною формою мого імені. Це так дивно чути від нього.
Але він продовжує.
-Будь ласка, - він взяв мене за лікоть, щоб відвести подалі від гармидеру, який я сама і зробила. - почуй мене. Тобі треба зосередитись! Сфокусуйся на мені.
Я дивлюся на нього. Мій погляд розмитий. Я не можу.
-Ні. - я не знаю почув він мене чи ні.
-Треба.
Я матиляю головою.
-Послухай мене, - я вдивлялася у його розмиті очі. - можно зарядити тобі ляпаса?
Це питання відразу повернуло до мене зір. Я бачу, що його очі благають мене це зробити. Сфокусуватися на ньому.
-Дай пістолет. - я бачу все, що тут відбувається. Моїх бабусі та тата немає. - Мені треба на другий поверх у кімнату Кліна.
Він знав, що я хочу зараз зробити. Його рука, з якимось дивним тату, потягнулася за спину, щоб дістати пістолет.
-Де Міллер? - у моїх руках я відчула важкий холодний шматок металу. - Він не пішов?
Він вистрілив у когось хто стояв за моєю спиною.
-Ні, він не пішов. - лівий куточок його вуст піднявся до гори. - Він прикриває твоя спину, мала.
-Я тобі не мала! - насуплено промовила я. - Можно одне прохання?
-Так, звісно.
-Прикрийте мою спину, поки я буду йти до його кімнати. - його брови підлетіли вверх. - Ти і Міллер.
Декілька секунд він помовчав. А потім випалив.
-Якщо ти зараз не підеш шукати Абрамса, то ми всі помремо. - його обличчя видавало повний серйоз. - Або ти все таки вирішиш піти...
-Як потрапити на другий поверх, щоб не обходити повністю всю залу? - зараз або ніколи. Я знаю це. - Тут є якісь аварійні виходи?
Він обів поглядом всю територію.
-Звісно... - у його в очах запалився якийсь вогник. - Звісно є.
Я взяла його за лікоть. Та запитала.
-Ріду, - його очі дивилися на мене, а позаду нас я чула гучні вистріли. - ти підеш допомогти мені потрапити туди?
Я ніколи не прохала нікого про допомогу, але це був крайній випадок. Якщо ви згадаєте, що мені постійно допомагає Валенсі, то я вам скажу, що це не те саме, що я прохаю зараз. Валенсі сама мені вирішила допомагати. Вона присяглася мені допомагати до своєї смерті. Але тут я прохаю його прикрити мені спину. Я знаю, що зараз коли досі відчуваю на собі ляпас тата, я не зможу добре захистити себе сама. Я сподіваюсь на допомогу від друга свого коханого чоловіка. Я сподіваюсь.
Він дивиться то на мене, то на когось за моєю спиною. Скоріш це Мерфі.
-Так. - все, що я почула від нього перед тим, як він схопив мене за лікоть і повів кудись у незрозумілий напрямок.
Я не встигаю сказати слова подяки, бо він тягне мене по якомусь коридору. Навкруги темно, тому я намагаюся звикнути до цієї темряви. Я бачу якісь двері. Багато дверей.
-Куди ми йдемо? - я запихано промовляю до нього слова. - Клін не у тій частині.
Він нічого не відповідає. Рід просто йде у якомусь напрямку. Як тут я чую голос однієї з подружок Абрамса третього.
-Він ховається, бо знає що вона прийде. - якась білявка говорила до іншої білявки. - А вона прийде.
Інша білявка киває головою. А потім відповідає.
-Я чула від когось, що вона хоче його роздробити а потім показати це всьому світу. - тихо й зловісно промовила інша. - Вона ще хоче..
-Де ж він? - я підійшла тихо й непомітно. Підставила лезо ножа, яке мені дав Рід перед тим як підійти до них, до горла той, яка була ближче до мене. - Де його кімната?
Я відчуваю, як вона застигає. Як її дихання застрягає десь у її горлі. А я продовжую дихати.
Її подружка теж стоїть тихо, бо скоріш побачила силует Ріда.
-Мені повторити? - тихо промовила я їй на вухо. - Я все ще чекаю...
Краєм ока я бачу, як її гаряча сльоза скочується по її щоці. Жахливо.
Ось тут її голос прорізався.
-Кінець. - її тремтячий голос заповнював порожнечю цього коридору. - Кінець третього поверха.
Вона знову почала тремтіти під моїм лезом. А її подружка промовила.
-Фієнно, - тихо промовила інша білявка. - він ж не там!
-Даянно, - вуста Фієнни відкрилися. - я не хочу. Я його ж...
Я вимушено цокнула язиком.
-У вас є ще... - я кинула погляд на Ріда, який вже стояв ззаду Даянни.
-Чотири. - перша цифра, яку він вигадав у своїй голові. - Чотири секунди.
-Чотири, - повторила я за ним. - чотири секунди на те, щоб сказати де цей ідіот.
Фієнна мовчала, так само як і Даянна. Тому я трішки ближче підставила лезо.
-Досить. - крикнула Фієнна.
-Кажи!
-Третя кімната зліва. - я одразу відпускаю лезо. - Він там зачинений зі своєї сторони.
-Це було так важко? - я відійшла від неї до Ріда. - просто сказати, які двері.
Вона побігла кудись у іншу сторону. За нею пішла Даянна.
-Двері треба буде вибивати. - промовив Рід підходячи до дверей. - Клін Меткалф Абрамс третій, відкрий ці чортові двері.
Рід з великою силою постукав у двері. Та повторив свої слова ще декілька разів. А потім відійшов від них і подивився на мене.
-Твоя черга. - його обличчя вичавило сум. - Чи він просто не хоче зі мною балакати?
Я стояла та дивилася на нього, як на божевільного. Чи він справді такий? Але враз на його обличчі з'являється усмішка. А очі засяяли від якоїсь думки.
-У мене є ідея. - він підійшов до мене й почав щось казати, але я не зрозуміла нічого. - Ну ти зрозуміла? Я тебе зараз закину...
Я торкнулася тильною стороною долоні його чола. А потім взяла за його голову, щоб спробувати вустами, бо мої долоні надто холодні.
-Що?... - він дивився на мене, як на скажену, хоча із нас обох він більш зараз підходить під цей опис. - Що ти робиш?
-Перевіряю чи є у тебе температура. - спокійно відповіла я.
-Нема...
-Якщо б не було, то ти б вже вибив ці кляті двері. - я тицьнула пальцем на двері. - Я гадаю, що у тебе є сила, щоб виламати їх. А якщо ми постоїмо тут ще хвилин п'ять, то він точно чкурне через вікно.
Він подивився на мене а потім на двері. А потім ще раз на мене.
-Я запропонував це перший. - він цокнув язиком і підійшов. - Типу вумна сама.
-Так, Рід.
-Ой. - він закотив очі та відійшов, щоб вибити двері.
Стіна навпроти зустрічається з нього спиною. Він рахує до п'яти, щоб зібратися. Мить, і він летить на двері. Я чую його зойк і двері вибиті.
Я підходжу до Ріда, щоб допомогти встати. Чую тихе "дякую" з його вуст, а сама проходжу у кімнату.
Темрява міцно обійняла цю невелику кімнату. З вікна просочується місячне сяйво. Спокійна нічка. Хоча ні, зараз на першому поверсі четверо людей відбивається від купи людей, які приносять з собою лихо. Я не знаю де мій брат Вінн чи дядько Бріар, головне, що зараз мої "друзі" вбивають цих покидьків.
Кімната не велика. Посередині велике ліжко, біля нього дві тумбочки. Велика шафа з правої частини кімнати. Якщо придивитися, то стіни, як і по всій будівлі виконані, як у вікторіанську епоху. Мені подобається.
Моя голова повернулася на право. Біля шафи стояла картина Маріанни Стоукс. " Смерть і дівчина".
Взагалі, на більшості картин Смерть представлена скелетом або безликою похмурою формою, одягненою в чорне. Однак Маріанна Стоук вирішила зробити інакше. На цій картині Смерть отримує жіноче обличчя і носить головний убір черниці. Сцена розгортається в спальні молодої дівчини: вона інстинктивно тягне червону ковдру до грудей для самозахисту і нахиляється вперед у шоці та недовірі.
Смерть тримає в правій руці ліхтар для керівництва в темряві підземного світу. Але певна доброта проявляється піднятою лівою рукою в жесті заспокоєння; її ліве крило простягається до спини дівчини, ніби обіймає і заспокоює її. На підлозі поруч з ліжком є кілька впалих пелюсток, що свідчить про неминучий кінець життя.
Ось я її і знайшла. Все, що в мене є від мами. Як виявилося мертвої мами. Чомусь, я тільки зараз зрозуміла, що насправді він сказав. Мої очі наповнилися сльозьми. Ненависть кипіла у мені. У крові бринів адреналін. Мені треба вбити Абрамса. Це він. Я знаю.
-Де він? - тихо й спокіно запитала я у Ріда, хоча мені здалось, що я спілкувалася з цією картиною. - Я не граю з тобою у хованки, Кліну.
-Я й не граю. - Клін виходить у білому халаті з дверей, які я не помітила. - Чекав, коли ти подивишся на картину.
Його голова повернулася у сторону картини. А потім з його горла ядом вийшов сміх.
-Нащо? - я не знаю чи почув він мене.
-Нащо? Ти серйозно?
-Абрамс...
-І все? - на його обличчі був подив. - це все, що ти мені скажеш?
Гради сльоз полилися з моїх очей. У крові все більше закипав адреналін.
Я прикушую язик, щоб не закричати. Смак міді розливається у моєму роті. Вже вдруге за сьогодні.
-Ох, Тересо. - Клін тяжко дивлячись на мене дістав невеликий ніж з карману. - Як мені тебе шкода. - пауза. - Дізналася, що твоя мати померла. Тато вдруге зрадив. Так, ще й коханий чоловік з цікавинкою.
-Як померла моя мати? - все, що я змогла запитати в його. - Він мені не розповів.
-Ти хочеш цього? - я кивнула. - Добре, добре. Ну слухай.
Я затамувала подих. Клін підійшов дуже близько до картини. Моє серце, схоже, не б'ється. Мені лячно. Дуже.
-Елладі була чорнявкою, з темно - темно зеленими очима. - він розкрив ніж і гострою частиною повернув до неї. - Гарна, дуже була. Ти схожа з нею.
Я знаю, як вона виглядає. Нарешті.
Він продовжив.
-Коли ти розповіла, що хочеш вбивати і розтинати тіла вона злякалася. - ніс ножа торкнувся картини. - Тому і відправила тебе у психушку. Твій тато е... Він витягнув тебе звідти а Елладі відправив до Одеси. Вона була з твоїм братом.
-Він був останній хто її бачив? - горло забите сльозами.
-Ну так. - він скривився. - Поговори з ним про неї. Може він трішки більше розповість.
-Як вона померла. - це було не питання. - Розкажи мені, ідіоту, нарешті. Я, чортяча срака, хочу знати!
-Заспокойся, - ніж цілував лезом сторону картини, на якій була смерть. - Вона померла через тиждень після прибуття до Одеси. Здається, що вона втопилася у морі. Так.
Вона втопилася. Моя мати не витримала і втопилася. Це реально зараз зі мною відбувається?
Клін розтинає картину. Він розрізає її повністю. Я чую чийсь крик . Схоже, що це мій.
Моя рука тягнеться до пістолета, який лежа у поясі моєї спідниці. Тяжкий метал відразу відчувається на моїй шкірі. Я не знаю скільки пострілів було, але я точно пригадую, що магазин закінчився. Взагалі у маленькому пістолеті у магазині нараховується до дев'яти куль. Скоріше було дев'ять пострілів. У серце. Так, я цілилася у його серце, але були дірки і у животі.
Я ще чула голоса Ріда та свого коханого. Він тут.
О господи, я сподіваюсь, що він не бачив, як я застрілила Абрамса.
Я впала на коліна та підповзла до його тіла. Його вуста щось сказали мені.
-Повтори. - я поклала свою праву руку на його серце. - Повтори, що ти сказав.
З його горла вийшов сміх.
-Елла, - його очі майже закрилися. - вона хотіла, щоб ти була така.
На останньому диханні він промовив це.
-Я вбила тебе тому, що ти викрав і розрізав мою картину. - моя сльоза покотилася на його обличчя. - Кліну, ти все це почав ще чотири роки тому. Ти винен у своїй смерті. Клін Меткалф Абрамс третій, моя мати зустріне тебе разом зі своєю картиною, яка дісталася їй від бабусі. Дякую, що розповів мені, як вона виглядає.
На його обличчя з"явилася усмішка. А очі закрилися. Він помер з усмішкою на обличчі. Яка прекрасна смерть, коли тільки, що тебе розстріляли а потім подякували за те, що розповів про матір.
Жахливо прекрасно.
Білий халат перетворився на червоний. Мої руки всі у його крові. Приємно відчувати кров на своїх руках після стількох місяців перерви, таке відчуття ніби моя душа разом з ним полетіла. Я відпускаю його.
Моя голова повертається на вихід. Всі стоять у крові. Рудоволоса Макарія замазала свою білу сукню. На білому волоссі Валенсі були краплі крові. Мерфі теж був весь у крові, так само як і Кіан. На їхніх обличчях незрозумілі емоції. Тільки Рід розумів все, що тут відбувається. Я вдячна йому, що він пішов зі мною. Я вбила б себе після цього.
-Ти як? - перша запитала мене Макарія.
-Я хочу його поховати з цією картиною. - я потерла обличчя рукою, яка була у крові. - Я знаю, що мене обманювали. Весь час.
-Тес, - Кіан приставив руку до свого серця. - я візьму це на себе.
-Ні, - мої руки полізли у волосся. - я хочу його поховати сама. Я знаю де він хотів бути похованим. Не треба йти зі мною Просто залиштесь тут. Ви всіх вбили?
-Так. - я почула Міллера.
-Допоможи мені віднести його у машину. - я підійшла до Мерфі. - Дякую.
-Я кохаю тебе. - тихо промовив Міллер. - Завжди.
Я всхміхнулася. А потім пройшла між ним та Кіаном.

******

Я сиджу біля озера, яке знаходиться у моєму лісі. Я дивлюся на те місце де тільки, що я втопила тіло Абрамса. Я зв'язала його разом з картиною. До його шиї та ніг я прив"язала невеликі металеві шматки, які точно потягнуть його на дно.
Я сиділа та милувалася зорями, які окупили небо. Великі, маленькі, яскраві та ні. Кожна зірка для мене була чиєюсь душею. Може колись і я там буду.
Зараз я знаю все. Де моя мати, що з нею сталося. Вона померла втопившись у чорному морі. У моїй любій Одесі. О, Боже мій.
Я хочу залишитися у домі тата. І більше ніколи не виходити звідти. Я хочу бути у своїй кімнаті, лежати на своєму ліжку. Роздивлятися всі вірші котрі мені відправила Б"янка. Я хочу просто жити.

****
Б"янка Міллер - кінець
Кінець нашому коханню.
Кінець всьому нашому життю.
Бо, саме вона все зіпсувала.
Сара, ось хто зіпсував наші життя.

Б"янка Міллер - після
А що буде після?
Квіти розквітнуть?
Чи, може, кохання з"явиться?
Чи помру я завтра опівночі?