У кінці вони обидва помруть

00:42; 00:58; 01:00

00:42

Тато завжди приймає гарячий душ, коли засмучений чи невдоволений собою, — цей ритуал його заспокоює. Я почав повторювати за ним років з тринадцяти, тому що на поверхню почали спливати заплутані Матео-думки і мені необхідні були тонни Матео-часу, щоб з ними розібратися. Зараз я стою під душем тому, що почуваю себе винним: адже я мав сміливість вважати, що світу — чи хоча б якійсь його частині, за винятком Лідії й тата, — буде сумно мене втратити. Я відмовлявся бути сміливим всі ті дні, в які мені не телефонували з попередженнями. Я змарнував всі вчора, а в запасі в мене не залишилося ні одного завтра.

Я нікому нічого не скажу. Окрім тата, але він взагалі зараз непритомний, отже це не рахується. Не хочу провести свій останній день життя, гадаючи, чи щирі зі мною ті, хто мене оточує, коли говорять, які вони засмучені. Не можна проводити останні години на Землі, сумніваючись у тих, хто поруч.

І все ж таки мені доведеться вийти з квартири, якось переконати себе, що зараз звичайний день. Треба побачитися з татом в лікарні та потримати його за руку вперше з того часу, як я був дитиною. Перший — та останній... Чорт, останній раз у житті.

Мене не стане раніше, ніж я встигну звикнути до того, що смертний.

Ще мені треба побачити Лідію та її однорічну доньку Пенні. Коли мала народилася, Лідія назвала мене її хрещеним, і найгірше те, що саме я повинен був потурбуватися про дівчинку у тому випадку, якщо подруги не стане, адже її хлопець, Крістіан, помер трохи більше року тому. Тільки як вісімнадцятирічний підліток без засобів для існування може потурбуватися про дитину? Правильно, ніяк. Але передбачалося, що я подорослішаю і буду розказувати Пенні про її маму, яка рятувала планету, та про її класного тата; що я заберу її до себе, коли стану фінансово незалежним та емоційно готовим. Проте мене викидає з її життя навіть раніше, ніж я встигаю стати для неї кимось більшим, ніж просто хлопцем у фотоальбомі – хлопцем, про якого Лідія, можливо, одного разу щось розповість, доки Пенні буде кивати і, можливо, сміятися над моїми окулярами, а потім, перегорнувши сторінку, шукати родичів, яких справді знає та любить.

Мені не стати для неї навіть примарою. Але це не привід не полоскотати її востаннє, не витерти з її обличчя пюре з кабачків та зеленого горошку і не дати Лідії невеликий перепочинок, щоб вона зосередилася на підготовці до екзаменів, почистила зуби, розчесалася чи подрімала.