У кінці вони обидва помруть

Руфус 07:12; Еймі Дюбуа 07:18

Руфус

07:12

Телефон у мене в кишені вібрує, і я готовий посперечатися, що це плутонці, але надія розбивається вщент, коли слідом за вібрацією я чую дзвінок іншого телефону. Матео перевіряє свій смартфон, і виявляється, що нам прийшло одне й те саме сповіщення. Ще одне повідомлення, яке ми обидва сьогодні отримуємо: офіс «Життя у моменті» — 1,2 милі від вас.

Я голосно цикаю.

— Це що ще за фігня?

— Ніколи про них не чув? — Запитує Матео. — Вони відкрилися минулої осені.

— Ні. — Я наполовину слухаю Матео, а про себе дивуюсь тому, що плутонці так мені й не дзвонять.

— Це щось подібне до фонду «Загадай бажання», — пояснює Матео. — Але для всіх приречених, а не тільки для дітей. У них там така дешева техніка, яка створює віртуальну реальність і дає можливість приреченим у безпечному режимі випробувати ті ж почуття, що виникають у людини під час стрибків з парашутом або їзди на перегонових авто.

— Типу здерли ідею у фонду «Загадай бажання» і спростили її досі, то чи що?

— Мені здається, там все не так уже й погано, — знизує плечима Матео.

Я знову перевіряю телефон на предмет пропущених повідомлень і, ступивши на проїжджу частину, натикаюся грудьми на руку Матео.

Я дивлюсь праворуч. Він дивиться праворуч. Я дивлюся ліворуч. Він дивиться вліво.

Машин немає. Надворі глухо як у танку.

— Я знаю, як переходити на вулицю, — зауважую я. — Я типу все життя це робив.

— Ти дивився в телефон, — каже Матео.

— Я знав, що машин немає, — поясню я. Дорогу я переходжу інстинктивно. Якщо машин немає, можна йти. Якщо в полі зору з'являються машини, йти не можна або можна, але дуже швидко.

— Вибач, — зітхає Матео. — Я просто не хочу, щоби цей день закінчувався.

Він на межі, я розумію. Але в якусь мить йому доведеться зістрибнути.

— Розумію. Але зі звичайною ходьбою я впораюся.

Переходячи наступну порожню дорогу, я знову дивлюся праворуч і ліворуч. Якщо хтось і повинен нервувати, то це хлопець, який на власні очі бачив, як машина з усією його родиною тоне в річці. Насправді я так і не пережив це горе повністю і не можу навіть подумати, що найближчими роками сяду в салон автомобіля. А ось Малкольм, наприклад, колупається в каміні навіть при тому, що його сім'я згоріла живцем. У мене немає стільки мужності. І водночас я не верчу головою зліва направо і праворуч наліво, як це робить Матео, поки ми не перейдемо через дорогу, ніби є майже стовідсоткова ймовірність, що якась машина вискочить з нізвідки й в пів секунди нас переїде.