По той бік дійсності

Глава 2

Падіння, що зайняло частку секунди, було пом'якшене замшілим настилом печери. Очі, несучи на собі відбиток весняного сонця, що знаходилося в зеніті та залишилося за межею хиткої реальності, зараз відмовлялися розпізнати те, що знаходилося на відстані витягнутої руки. Повітря, бувши спертим, віддавало вогкістю і гниллю, заповнивши собою легені, тим самим ускладнивши дихання. Дівчина, губи якої вже пересохли та злиплися, не даючи прочистити горло, почала озиратися на всі боки, шукаючи поглядом своїх друзів.

Зробивши чергову спробу озирнутися, Ліза подалася вперед. Рухи дівчини були невпевненими, ослаблими. Тим часом обриси місця з кожною секундою ставали дедалі чіткішими. Тунель, мулисті стіни якого сходилися під кутом у дев'яносто градусів, утворюючи тим самим своєрідний купол, здавалося, не мав кінця. Світло, бувши природним і явно недостатнім для освітлення, було схоже на сотні мерехтливих на викривлених поверхнях склепінь вогників — бурштинових намистин.

У Лізи потемніло в очах, і вона провалилася в глибоку безодню. Несвідомий стан тривав недовго, і, розплющивши очі, дівчина відчула під собою слабке ворушіння. Ліза не відразу зрозуміла, що лежить на комусь зі своїх друзів, мабуть, на останньому впалому. Вставши на ноги, дівчина допомогла піднятися решті.

— Де ми?! О, яке дивне відчуття... — Ліза схопилася за голову, відчувши запаморочення.

— Це на всіх нас так подіяло переміщення: тіло оніміло, мозок відключився, як у людей під наркозом, — буденним голосом пояснив Микита.

— Не треба тут вдавати розумного. Через тебе ми тут, — слабким голосом промовила Аня, намагаючись вгамувати тремтіння, що наростало.

— Послухайте! — Ліза хотіла сказати, що зараз не час з'ясовувати стосунки, але замовкла на півслові. Вона помітила, що все довкола змінилося. Щойно вони перебували в печері, але зараз навколо них височив ліс, темний і густий. На небі було сяйво, дуже схоже на північне, тільки воно виглядало якимось дивним. Здавалося, що відблиски, які грали всіма кольорами веселки, наближаються до них. Гілки дерев, перебуваючи практично в постійному русі, намагалися торкнутися одного з них. І якщо прислухатися, можна було почути, як ці дерев'яні істоти видавали нікому незрозумілі звуки, наче перемовлялись між собою.

Недалеко виднілося болото, правда, якесь своєрідне, бо ця в'язка, липка гуща, як видно було здалеку, булькотіла, наче підгорілий суп. З її надр постійно вискакували великі бульбашки, лопаючись, вони видавали гучний звук.