По той бік дійсності

Глава 3

Особняк, зроблений з темно— синього каменю, поблизу виглядав ще зловісніше (особливо з чотирма статуетками горгулій, дві з яких були наче «втиснуті» в стіни з боків від величезних дверей часів середньовіччя, а дві інші розташувалися на чорній черепиці даху). У великі вікна неможливо було заглянути, бо зсередини вони були затягнуті фіранками. Колони обвивав плющ, який, здавалося, навіть зараз повільно розповзався по залізним поручням паркану, що оточував будинок.

Раптом почулося гучне каркання, що змусило друзів підскочити на місці. Подивившись на дах особняка, вони побачили мокрого і щуплого ворона, що ходив туди— сюди та не відривав свого немиготливого погляду від компанії. Він повторив свій «клич» ще двічі, і двері, в які тільки збирався постукати Микита, відчинилися самі собою. Птах зірвався з даху і першим влетів у будинок, що дуже вразило друзів. Але вибору не було, залишалося лише піти за ним.

«Який моторошний вигляд. Віка мала рацію, не слід було сюди йти»,— подумала Ліза, стиснувши руку Ані.

— Навіщо ми взагалі за ним пішли? — пробурмотіла собі під ніс дівчина.

— Тому, що ми друзі? — пошепки припустив Микита.

— Точно,— іронічно посміхнулася Аня,— друзі.

Обережно переступивши поріг особняка, вони побачили простору вітальню. Перше, що вони помітили — це ворон, який сидів на маленькому стільчику. Стільчик був обгорнутий шовком і розташовувався навпроти великого каміна, у якого своєю чергою, був заблокований шлях до вогню (його перегороджували грати). Розглядаючи кімнату, друзі виявили, що вздовж стін тяглися полиці у висоту від підлоги до стелі. Вони були заставлені великими й маленькими, товстими й пошарпаними вже запиленими книгами й такими ж пожовклими сувоями. Камін і свічники, встановлені на стінах між шафами, настільки добре висвітлювали велику кімнату, що кришталева люстра, схожа на величезну квітку тонкої роботи, прикрашену смарагдами та самоцвітами, здавалося, була тут лише для краси.. Для компанії було загадкою те, як це важкі з чорного оксамиту фіранки не спалахують від такої тісної взаємодії з вогнем.

Друзі здивовано розглядали все це, в результаті навіть виявилося, що полиці з книгами мають кінець, а стіни темно— зеленого коліру. Ліза акуратно ступила на білий і неймовірно м'який килим, на якому згорнулося в клубок кошеня, одночасно притулившись до ніжки старого письмового столу з червоного дерева. Стіл був аваленим тими ж книжками, рукописами й трохи замареним чорнилом, що приховував шар пилу.