По той бік дійсності

Глава 17

З самого ранку Ольга була в піднесеному настрої. Вона передчувала, як повернеться додому і нарешті побачить своїх рідних. Вона намагалася не думати про те, що сталося напередодні, відганяючи непрохані думки.

«Навіщо страждати та мучити себе? Це все одно нічого не змінить»,— вирішила дівчина.

Реакція Максима, холодна і відчужена, ясно дала зрозуміти їй, що краще вдати, ніби нічого не сталося. Однак це було складно, маг її уникав. Подібна поведінка викликала в Ольги подив і досаду. Зробивши кілька невдалих спроб поговорити з Максимом, дівчина здалася. Спустившись у вітальню і вибравши навмання книгу, вона спробувала відволіктися. Мимоволі Оля прислухалася до звуків, однак у всьому особняку було тихо, і здавалося, що саме це заважало зосередитися на книзі. Олі доводилося по кілька разів перечитувати один і той самий рядок, зовсім не розуміючи сюжет роману.

Здавалося, час завмер, наче спіймана в застиглому бурштині муха. Повільно-повільно тяглися хвилини, розтягуючись і завдаючи болю, ніби всередині щось зламалося.

«Він сказав, що я допомогла йому повернути здатність відчувати. Чому ж тоді він уникає цих почуттів? Уникає мене? Чи я сама все вигадала? Не було між нами іскри? Чи не було бажання поцілувати мене? Що ж це таке?» — незліченний потік думок був перерваний незрозумілим шерехом, що лунав із зовнішнього боку особняка. Не встигла Ольга зреагувати, як вхідні двері відчинилися, і на порозі з'явилася чаклунка. З-під капюшона не було видно обличчя, лише чорне, як вороняче крило, волосся. Ольга схопилася на ноги, книга впала з її колін і, прошелестівши сторінками, широко відкрилася.

Чаклунка підняла руку.

— *Tace! — прошипівши заклинання, вона наблизилася до Ольги.

Дівчина відчула, як горло стиснуло, наче сталевим обручем. Ні закричати, ні навіть видихнути не було сили. З розширеними від жаху очима їй залишалося лише відступати, благаючи, щоб Дан чи Макс врятували її. Але допомоги чекати не було звідки.

Дихати стало важче, в очах потемніло, і останнє, що побачила Оля, чіпляючись за реальність, була зловісна посмішка відьми.

* * *

Це було настільки темне місце, що важко було розрізнити безликі силуети. Пахло вогкістю, луна доносила повільний стукіт крапель. Повсюди було чути шерех крил кажанів і чийсь шепіт, з якого не можна було розібрати слів.