По той бік дійсності

Глава 15

Дан зміг вихопити Ольгу та тіло Макса в останню секунду. Те, що він побачив, коли повернувся назад, вразило його до глибини душі. Дівчина стала живим щитом Максима і не ворушилася, і тільки завдяки плечам, що здригалися при диханні, Дан зрозумів, що ще не пізно.

Він знав, що біля самої брами лежить Дара, але надії на її порятунок не було. Як же йому було шкода цю молоду відьму, яка тільки почала доросле життя! Поглянувши на тіло Дари, Дан з сумом подумав, що її жертва страшенно несправедлива.

Вклавши на плечі Макса і взявши за руку Олю, він побіг до огорожі.

Тіні плавно ковзали, навіть не намагаючись прискорити свій рух: вони ніби були цілком упевнені, що зможуть наздогнати втікачів.

— А як же Дара?! — задихаючись від вітру, прокричала Ольга.

Хлопець мовчки обминув арку, після чого закрив прохід і пішов далі.

— Дан, — дівчина ледве встигала за ним, намагаючись зазирнути йому в очі. — Нам потрібно повернутися! Там Дара! Дан!

— Вона... мертва,— видавив із себе він.

Ольга з жахом прикрила долонею рота, намагаючись не закричати.

— Як ти можеш бути впевнений? — тихо спитала вона, продовжуючи бігти, тримаючи хлопця за руку.

— Я це відчуваю, — похмуро промовив Дан. — Вони пройшли крізь неї... Принаймні, вона не мучилася.

— І немає жодних шансів на її порятунок? — спитала Оля, подумавши, як це сприйме Микита. Вона знала, напевно, що йому буде дуже боляче після такої новини.

— Якщо заклинання ще можна знешкодити, то вплив духів усунути неможливо, — сказав Дан.

— А що буде з ним? — Оля зиркнула на Максима, що обм'як на плечі Дана. Його волосся приховувало обличчя, а плащ заплутався навколо тіла так, що хлопець здавався безформною брилою.

— Зроблю все можливе... але зараз головне — відправити тебе додому, — коротко відповів Дан.

— Я нікуди не піду, — твердо сказала дівчина.

— Що? — Дан різко зупинився і, повернувшись, здивовано глянув на неї.

— Я нікуди не піду, — продовжувала наполягати Ольга. — Не піду, доки не переконаюсь, що Максим у порядку.

— Тобі нема чого турбуватися, я все зроблю, — заспокійливо посміхнувся Дан.

— Це було моє останнє слово, повторювати не буду! — відрізала дівчина і попрямувала далі стежкою.