Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІ.12. Кондитерська Семадені

— Уф! Я на сьогодні вже набігався, — Сашко впав у крісло і простяг ноги до каміну. Ані вогню, ані навіть дров там не було, але символічність цього жесту мабуть заспокоювала бідолашного помічника занадто прудкого детектива.

— Ми нікуди не просуваємося, — Кирило вмостився на підлокітнику іншого крісла і нервово постукав по ньому довгими пальцями. — Це не діло...

— Пропонуєш знову кудись бігти? — Сашко втомився і не приховував цього. — Може досить на сьогодні? Посидь, подумай...

— Є ще одне місце, куди б я хотів навідатися сьогодні.

— Що ще, дотепнику?

— Не сердься, — примирливо сказав Кирило. — Поки ти відпочивав на вокзалі...

— Я — що, вибач на вокзалі?!

— Ну добре, поки ти невдало зображав крадія на вокзалі.

— Нагадати, чия то була ідея?

— Гаразд, я помилився, — скривився Кирило. — Я вважав, що витягти гаманець з моїх штанів, то посильна для тебе справа.

— Не наривайся, пацан, — почав сердитися Сашко. — Визнай вже, що то була дурна ідея.

— Ні, то був незграбний виконавець.

— Гаразд, — Сашко піднявся з крісла і попрямував в спальню. — Далі без мене! — пролунало звідти. — Я йду спати.

— Ну й біс з тобою, — пробурмотів Кирило. — Те ж мені, доктор Ватсон! От, той, справжній...

Але, оскільки нікому було слухати, що зробив би справжній канонічний помічник великого детектива, то Кирило замовк, подумав кілька секунд, тихо встав, перевірив зброю і гроші в кишенях і попрямував на вулицю.

Те місце, що він хотів відвідати сьогодні, була кондитерська Семадені, про яку раніше сказала йому пані Хана. З її туманних натяків Кирило зрозумів, що є невеликий шанс зустріти там крадену річ. І чим більш вона коштовна, тим шанс той більше. Але він й гадки не мав, як це зробити. Ну не заявлятися ж туди з об'явою «куплю орден Святого Станіслава»! Хоча...

— Можна по пиці отримати, але можна ж і купити! — пробурмотів Кирило, прямуючи до Хрещатика.

Він знову обійшовся без візника і швидко крокував по темним вулицям пішки. До кондитерської дістався без пригод, штовхнув важкі двері і зайшов всередину.

В напівтемній залі погляд притягували білі мармурові полиці над прилавком, де рядами були викладені численні шкатулки, сердечка, скляні дзвоники, великі таці, на яких був і шоколад, і смажений мигдаль, і різноманітні фрукти. А за круглими мармуровими столиками поважна публіка пила каву, шоколад, розмовляла, читала газети та чекала на своє замовлення.

Холмогоров здивовано присвиснув. Не таким він думав побачити «притон», де можна знайти крадену коштовність.

— Однозначно — по пиці, — подумав Кирило.

До нього підскочив офіціант.

— Панич бажає кави, шоколаду? Чи може — партію у більярд?

— Останнє, — кинув Кирило, розгледівши у глибині зали великий більярдний стіл. — І принесіть мені кави.

Судячи із здивованого погляду офіціанта, каву тут зазвичай пили лише за столиками, але Холмогоров вирішив, що не буде підстроюватися під моду сторічної давнини.

В більярд тут грали «на виліт». Кирило прилаштувався за столик поряд із гральним столом і поволі сьорбав каву, чекаючи на свою чергу. Нарешті, один з гравців, невдоволено фиркнувши, відрахував гроші своєму супротивнику, огрядному мужчині у білій сорочці і чорних штанях, в деяких місцях вже вимазаних крейдою.

— Прошу, — сказав той, широким жестом запрошуючи Кирила до гри.

Холмогоров піднявся, скинув піджак і мовчки зайняв місце за столом.

— Почнемо?