Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.14. Мало тебе били!

— То це все через дівчину? — Сашко міряв кроками їх маленьку кухню. — Повірити не можу! Ти і дівчина? Серйозно?!

Кирило сумирно сидів за столом і невідривно дивився в чашку з чаєм.

— Ти не міг просто сказати, що я тобі заважаю залицятися?! Навіщо ти випхав мене з машини під надуманим приводом?!

— Ти не заважав мені залицятися.

— То якого ж дідька...

— Бо я не залицявся! — Кирило з гуркотом відсунув напівпорожню чашку, але залишки чаю все рівно виплеснулися на скатертину. — Вона підозрювана!

— Та ну... — тільки й вимовив Сашко. — Дівчина?!

— А що, дівчина не може буде вбивцею? — Кирило пильно дивився в очі другові.

— Ну, це якось...

— Якось — що?

— Якось це повна дурня, от що! — спалахнув Сашко. — Ти хочеш сказати, що дівчина вистежила спочатку першого власника «бісової тачки», підсипала йому талій в капці... Тобто, в салон машини, потім — виконала ту ж послідовність дій з Ромчиком, а тепер...

— А тепер третій день в один і той же час спостерігає за нами з одного й того ж місця, — закінчив Кирило. — Що, по-твоєму, я мав робити? Проігнорувати цей факт?

— Може, варто було мене ввести в курс справи? — Сашко нарешті сів за стіл навпроти друга. — Бодай в один з тих вечорів, що я стирчав з тобою в «бісовій тачці», поки ти, так би мовити, «таксував».

— Навіщо? Щоб ти розволався на весь Узвіз: «Та ти що?! То ж дівчина!» — Кирило іронічно дивився на друга. — Ну, все те, що ти говориш зараз протягом вже, — він демонстративно глянув на годинник, — п'ятнадцяти хвилин?

— Гівнюк! — придушено буркнув Сашко.

— Ще аргументи?

— Мало тебе били!

— Відмінна дедукція!

— Я можу це виправити!

— Тоді я покличу Посередника!

— Це вже шантаж! — Сашко знову підскочив і нерішуче спитав: — Думаєш, він допоміг би у справі? Ну, ти ж його улюбленець, так би мовити...

Кирило натягнуто розсміявся.

— Небагато ж тобі треба, щоб відмовитися від своїх слів!

— На кшталт? — образився Сашко.

— На кшталт «Облиште нас у спокої!» — передражнив Кирило. — Не переймайся! Я знайду вбивцю сам! І допомога мені не потрібна! Не від кого!

Він підвівся із-за столу і вийшов з кухні, міцно грюкнувши дверима. Це був єдиний прояв роздратування, який він собі дозволив.

Сашко зітхнув і поплентався слідом, гадаючи, як так вийшло, що з машини без всяких пояснень виштовхали його, додому пішки, бо залишив тут гаманець, йшов він, а винний в усьому — знову ж таки він!

Кирило сидів з ногами на дивані й знову дивився телевізор. Сашко рішуче відібрав пульт.

— Які наші наступні дії? — спитав він, сподіваючись перемкнути приятеля на конструктив.

— Завтра в мене побачення з нею... з Віталіною, — неохоче відповів той. — Я запросив її на каву, і спробуй но тільки...

— Я — могила! — завірив його Сашко. — Все зрозумів. Це не побачення, це виключно заради справи! І вона тобі зовсім не сподобалася.

Кирило кинув на нього погляд, сповнений підозри, але все ж таки замилувався і продовжив:

— Мабуть, буде доречним тобі теж прийти в ту ж кав'ярню й сісти... припустимо, за сусідній столик. Щоб ти не казав потім, що я все розслідую без тебе! — швидко додав він.

Сашко подумав, що от як раз на побачення, а що це — саме побачення, він наразі не сумнівався, Кирило міг би сходити й сам! Але ж це Холмогоров! В нього все, не як у людей.

— Думаєш, я почую щось таке, чого не почуєш ти?

— Думаю, в кав'ярні вона однозначно розслабиться й бовкне щось зайве.