Чотири кроки до початку (Шерлокіана)

ІІІ.23. Що вас пов'язує з тим типом?

Коли Кирило нарешті отямився, то з деяким подивом зрозумів, що зв'язаний, в прямому сенсі цього слова, по руках і ногах. А точніше, міцно обмотаний прозорим скотчем. Рот у нього також був заклеєний тим же самим скотчем. Він спробував було сіпнутися, але марно — клейка стрічка тримала міцно.

— Очуняв? — неприязно спитав Вілен Макарович, що весь цей час сидів на тому самому табуреті, на якому Холмогоров отримав удар по голові.

Кирило енергійно закивав. Зараз він лежав на підлозі, і це його дещо дратувало. Так само, як і безпомічність.

— Якщо ти розкажеш те, що мені цікаво, то помреш швидко, — суворо сказав професор. Кирило знову покивав, і тоді скотч з його рота було зірвано одним швидким рухом, який в кров роздер йому губи, але детективу зараз було не до таких дрібниць.

«Ти ідіот, Кирило Холмогоров! Він з самого початку не збирався чекати, поки ти двинеш коні від дози талію в машині. Він порішить тебе тут! Але чим я, третій водій «бісової тачки» відрізняюся від двох попередніх? За що мені така честь?! І знову ж таки, все впирається в мотив, який мені досі не відомий!»

— Я не помру швидко, — Кирило сплюнув ці слова разом з гіркою слиною, що накопичилася в роті. — Не робіть з мене дурня, професоре! Ви обшукали мене, поки я був непритомний. А значить, знайшли антидот до вашої... щурячої отрути! Он та склянка з синім порошком, це воно і є! Я прийняв берлінську лазур перед поїздкою з вами, тому...

— Звідки ти знаєш про щурячу отруту?! — професор підскочив і навис над Холмогоровим у весь свій немаленький зріст. — Це він тобі сказав?!

Кирило здивувався. «Щуряча отрута» — то була єдина імпровізація в його словах. Він і сам не знав, навіщо приплів її. Мабуть тому, що це було останнє, про що вони говорили з професором, перш ніж той зарядив йому чимось важким по макітрі.

— Вілен Макарович, — якомога м'якше сказав Кирило, — давайте вже розставимо крапки над «і»! В нас обох є якісь очікування один від одного, якісь непорозуміння. Не знаю, за кого ви мене приймаєте, але насправді я — приватний детектив, який розслідує отруєння власників той машини, що стоїть у вас під воротами. Один з них — мертвий, другий — на лікарняному ліжку. І в цьому винні ви, професор. Не заперечуйте! Фактів — більш ніж достатньо. І поки сюди не приїхала поліція, раджу вам все ж таки розказати мені, як так сталося, що поважний університетський професор перетворився на маніяка-отруйника?

— Ти погрожуєш мені?! — вигукнув професор, хапаючи свого в'язня за грудки. — Ти, хлопчик-тригер! Де твій бос?! Чому він не з'явився сюди, щоб врятувати свого служку?!

— Та про кого ви мені весь час торочите, чорт вас забирай?!

Роздратування Холмогорова досягло крайньої мети. Мало того, що він, як повний бовдур, не зміг передбачити дій злочинця, так тепер ще цей божевільний трясе його, зв'язаного, немов грушу. А ще, насправді, Кирило знав, про кого торочить гепнутий професор Моріарті. Але до останнього не хотів визнавати, що ця справа — не його самостійне розслідування, а майстерно підсунута йому загадка. Наче цукерка дитяті, підсунута тим, про кого він намагався не згадувати.

Вілен Макарович трохи заспокоївся, відпустив детектива і відійшов від нього на декілька кроків.

— Що вас пов'язує з типом, який називає себе Посередником? — холодно спитав він.