Вигнанець. На Чужині

Розділ 7. Лихоманка.

Мамай підхопив Джалалія за плечі, коли той готовий був упасти. Йому поміг інший раб, Гро-Алор. Світловолосий дикун сидів з ними на одній лавці відносно недавно, але Мамаю він подобався. Мовчазний і робив усе, що казав робити Мамай. Зокрема вони у вільний час черпали мисками воду геть від своїх ніг.

- Коли прийде час тікати, я б хотів робити це не на зогнилих ногах, — пояснив козак.

І вони черпали, вислуховуючи регіт наглядачів.

Тепер вони тягли непритомного Джалалія.

- Воруши ногами, виродку! — злісно шепотів йому Мамай. — Не смій здихати тут, чуєш?!

Джалалій не ображався. Мамай теж би не образився. Їм доводилось виживати, доводилось гріти свої серця мріями про свободу. Ціль виправдовувала методи.

***
З загону вони могли виходити, коли завгодно. Острів, як виявилось, мав лише одну домівку огороджену частоколом та поля з невідомою Мамаю рослиною, де під суворим наглядом працювали жінки та діти.

Кілька гребців допомагали носити ящики в дім. Решта тинялась без діла, або драїли кораблі Руга. Робота знаходилась для будь-кого.

Ввечері їх не закривали. Куди вони втечуть — любив казати Руг. Він виявився правим. Куди втекти, чи заховатись рабу, коли ні лісу, ні дерев, ні скель. Лише пісок, невеличке поле і море. Ніхто з дикунів не вмів керувати кораблем, та й дістатись до нього було проблематично. Всю зиму вони стояли на балках, під охороною.
Сім'я Руга знаходилась в маленькому будиночку на скелястому підвищені. Звісно ж, і мови не було про те, щоб напасти на нього. Работоргівці карали за найменшу спробу бунту. Раз в кілька днів до частоколу прибивали нове тіло. Проте скоро
перестали. Рабів чекало інше нещастя.

***
Джалалія трясло від лихоманки. І не його одного. Багато дикунів померло тієї ночі. Вони виявились неготовими до земель султанату. Раби були неготові боротись з хворобами на котрі у місцевих виробився імунітет. Мамаю ж пощастило, бо одну лихоманку він пережив колись давно. Його місцями теж нудило, але температура не піднімались. Козаки говорили, що ці землі прокляті, тож завжди обмежувались швидким грабунком, але аж ніяк не затяжної війни.

Мамай витирав чоло Джалалію холодною ганчіркою. Гро-Алор підкидав дрова у вогнище, що його дозволив розвести рабовласник.

Руг на суші інколи проявляв співчуття, дозволяючи їм грітись біля вогнищ. Звісно він не забував бити їх батогом, або четвертувати когось в дні особливо поганого настрою.

Сімейка в нього була вся в батька: два сини полюбляли збільшувати свої гареми новими рабинями. Дружина часто змушувала рабів битись на смерть, коли приїздили гості.

Мамай ненавидів їх, але що він міг зробити? Дикуни все ще не сприймали його, тримаючись якомога далі. Гро-Алор не був лідером, а відколи він гріб за однією лавою з Мамаєм, його теж почали уникати. Тож вся надія на Джалалія, котрий марив, белькочучи щось своєю мовою, жодного слова з якої було не розібрати.

- Він не доживе до ранку, козаче, — сумно казав Гро-Алор.

Мамай мовчав. Все говорило про це, але сидіти склавши руки він не міг.

- Нам дозволять його поховати? — говорив далі дикун. — Я б забрав його речі, але вони мені малі. Можемо обміняти в інших рабів на щось...
- Чорт забирай, ти замовкнеш нарешті?! — козак все ж не стримався. — Він ще живий! Він дихає, чуєш?! Рано його хоронити!
- Гей, він і мені товариш, але я реально дивлюсь на речі. Смерть не вибирає людей за те, які вони є. Вона однаково візьме за руку злодія і воїна, та поведе в підземне царство, щоб посадити на човен...

Він замовк, перехопивши погляд Мамая.

- Він виживе. — Мамай був твердий у своїй вірі, як ніколи. — Мені немає різниці, хто за ним прийде і куди поведе, але цього не станеться, доки я тут! Треба буде, я її копняком відправлю геть з пустими руками.

Тепер Гро-Алор промовчав. Він рідко мовчав на суші, несучи постійно притаманні дикунам дурниці, але решту вечора він сидів тихо, мовчки підкидаючи дров у вогонь.

Таких вогнищ було більше ніж десять. Руг змушений був визнати, що його товар може зіпсуватись. Люди сиділи групами, дбаючи про поранених. Кілька тіл непорушно лежали без уваги. Мамай нарахував близько п'яти нових.

- І ось, вони йдуть до човна, — прошепотів сам до себе.