Смак крові на твоїх губах

1

Останні дні минали занатто довго, я вже не знала, що можна робити . Ми брали з собою саме головне, ну так ми вирішили, декілька футболок й шортів, білизна, мило та шампунь, ніж, по пляшці води та де-яку їжу, ковдру. З грошима ми довго спорили , тай вирішили, що на два споловиною місяця нам повинно вистачити 1000 грн.
Якщо чесно, я не могла дочекатися того часу коли ми вже будемо вирушати , так і не знаючи куди. Та вже точно знаю чому. Чому нам потрібно провести літо незабутньо...
Моє ставлення змінилось, думки нахлинували й топили мене в океані мрій. В мене було стільки емоцій.. Ні, не лише переживання наповнили мою душу, а й страх до невідомого та миттєво до цього було щось похоже на щастя, яке запомнювало мене й кружляло в мені ніби в якомусь забавному відчутті. Відчутті насолоди й свободи яка насувалася з кожною секундою на мою свідомість.
Все було не так, як я думала спочатку. Всі сумніви розвіялись, і я залишилася з приємними передчуттями.
О п.ятій ми вже були на місці зустрічі ,на автомобільній трасі і зупиняли машини..
Та, мабуть, ми виглядали дивно, ніхто не зупинявся лише давали ті противні гудки "біііі". Тай чому ж? Ну стоять дві дівчини у футболках та шортах, з рукзаками на плечах у 5 ранку..
Та через півгодини нарешті зупинився чорний джип.
-Вам куди? - почулось на з салону машини.
З наших уст пролунав життєрадісний сміх : "туди куди й ви!"
За кермом сидів чоловік , років 35 , який глянувши на нас ще раз , можливо, ми були справді дивні, всхміхнувся й поглядом показав нам щоб сідали.
Хвилин десять ми їхали мовчки , та що казати про це ми дізналися що він їде в Бровари й вирішили зійти на половині шляху, дізнавшмсь цікаві й не дуже для туристів місця.
Їхали ми довго, для мене це було вічністю, та цікава бесіда відволікала від дороги. Лише ввечері ми доїхали до "прощальної" зупинки, то був ліс .
Великий темний ліс, на вулиці темніло, ставало прохладно..
А ми ішли всередину лісу шукаючи полянину про яку ми дізналися від попутчика, недалеко мало бути озеро.. От до нього ми й шли, по-словам там повинна бути якась стара халабуда в якій ми зможимо переночувати. Ми йшли переважно розмовляючи, нас наповняли враження від першого дня.
-Знаєш, я повинна тобі подякувати, завдяки тобі я зараз іду цим лісом до якогось озера.. А могла сидіти в ліжку й читати щось.. Знаєш , а давай зараз ми скупаємось?
- О так би відразу, а то така вдячність від тебе пре.. Ай.. - почувся тихий стогін, це не вперший раз, ми падали і натикалися на сухі пеньки та вітки дерев з самого початку, намагались не жалітись , лише відсміювались..
-Обережніше...
Тепер знову бкдемо мовчати.. В неї болить, а я не нахожу слів.. Мої думки та слова губилися між деревами.. Вони летіли до зірок і засвідчували по одній. Тиша огортала нас , ставала перепоною до іншого життя , вона диктувала своїм мовчанням правила й зв.язувала нас своєю любов.ю...
Та раптово щось сталось.. ми не могли зрозуміти , що змінилось ? Чому тиша так нас зупиняж , так за нас бориться?
Ми побачили сонце , ми почали швидче йти, таке відчуття було що зараз ми будемо бігти галопом, щось просило швидче й швидче..
Це був вогонь, що гаснув. Він кликав спасти його, вбивши Тишу.
Через хвилину ми вже годували хмизом ненаситнє полум.я. Ми не зразу запитали в себе звідки він тут узявся.
Я глянула на свої руки, вони ловили тепло, вони кохали його.. Мій погляд перейшов на руки Роксі вони були також наповнені насолоді..
Я глянула на її лице на якому бавилися відблиски світла, погляд її губився у вогні. Коричневе довге волосся , здавалися аж вугляними , було сплетене у колоску.
- Мені спало на думку.. - її голос був тихий , майже шепітливий, мені не потрібно було чути її наступні слова, я зрозуміла її..
-тсс..
За нами вже спостерігали.
Що робити? Йти до них, привітатись? Чи просто встати й піти звідтси? Мій погляд почав шукати ту маленьку шалабуду, та її не було видно , можливо, її тут і не має зовсім. Я перевела погляд на Роксю, вона робила те щой я.. Нам потрібно найти інше місце й розвести там багаття , біля нього й переночуємо. Ось що ми маємо зробити..
-Візьми.. - я взяла палкуй, яку вирішила підпалити й дати їй
- .. ми підемо їх бити?.. - її тихій хохотливий шепіт перейшов в сміх , я не змогла також втриматись від сміху..
- ахах, да.. про що ти думаєш? Аха.. розведемо своє багаття.. бери ж..
Не перестаючи сміятись та несучи вогняні ліхтарі, ми ішли, не задумувались куди.. Ми вірили своїм серцям які вели нас ..
...
Знаєте, що наповнює тишину? Безліч звуків. Якщо ви візьмене один із звуків, то він ніщо не вартий та з тим на ціну з золотом. Без нього лісова тиша стає нічим, гармонія порушується й цей світ змінюється.
Проснувшись, я намагалась відчути й сприйняти цю пісню кохання. Я намагалась напитись нею досхочу, стати частинкою її , частинкою, яка щось варта. Та було відчуття, що я ніщо тут. Лише ця музика існує й щось варта. Я ніхто. В мені немає сенсу. Так, я ніхто.

Я більш не могла бути в цьому приміщенні. Пустота наповнювала мене й душила, рвала з середини. Давно я не відчувала себе так..
"Треба звідси вибиратись" майнула в мене думка і я їй піддалась.
...
Ти мене кличеш, ти просиш віддатися тобі.. бути лише твоєю... потонути у водах твоєї пристрасті.. Твій погук манить мене, шум твоїх слів заповпює мою свідомість... Так я твоя..
Кожний мій несміливий крок зближує нас(ти ж так цього хочеш.. можливо, і я цього прагну), ще трошки і я буду з тобою.
Ти обіцяєш мені свободу, те що я прагну десь у глибині душі.. А що натомість? Натомість.. життя?
Не можу, я відчуваю солоність сліз. Я плачу?
Я намагаюся підняти руку до обличчя, та спроби марні. Мої ноги обгортає тепла вода, та вони не зупиняються..
Подушечки пальців напившися, начинають оживати, пестити їхню рятівницю... О так.. цього я й хотіла.. Життя..
...
Зранку ми побачили що там є каструлі та на воглі зробили собі супчик з мівінки. Після сніданку ми рушили в дорогу.. Ішли лісом, від халабуди, сміх бушував навколо нас..
...

Висока будівля, чимось нагадувала нам ангар показалася із-за дерев.
Високі сірі стіни з облупленою штукатуркою були висотою з п.ятиетажний будинок. Будівля була великою, вхід в будівлю був у вигляді квадратної дірки 5×5 м, напевно там були двері, вікна були під самою кришею.
Як ви думаєте було наше здивування побачити таку картину: посеред лісу стоїть велике будівля, немає ніякої дороги, напевно заросла.
З одної сторони була желізна драбина, яка вела на кришк.
Перевіривши, що вона ще хоч трошки тримається ми полізли угору. Від краєвиду в нас застих подих. Навкруг нас був величний ліс, видно було маленьке синє п.ятно, озеро. З іншої сторони ми побачили лінію схожу на дорогу, можливо ґрунтова .
-Це того варте.. Ми вже декілька днів лазимо по цьому лісі , але такий краєвид я не надіялась тут бачити - я не зводила очей з лісу..
Темніло , сонце вже заходило за обрій. Ми не могли наговоритись, говорили про все на світі.. Світили зірки , тишина заповнювала повітря. Раптом ярке світло .. на тій лінії, ні то була не машина, ряд світла був довгий, схожий на змінку.
-Поїзд..
....
Зранку ми прямували до тієї лінії. Шли ми швидко, в нас була ціль. Так, то були рейси.
На пероні стояв поїзд.. Перше що кинулося в очі - зовнішній вигляд. Побиті вікна, обдерті вагони та ніяких знаків... усі двері були відкриті та ніоднієї живої душі навколо нас.