3

100 4 0
                                    


-Роксолана!!!- мій голос пройшов ехом по усьому вагоні... моя рука стискалась від злості. Її немає. Немає.
-Вона там, повина бути там.. Повір мені. -я не хотіла його чути й бачити.
- Залиш мене , - мій голос був тихим, ніби то була не я, можливо і справді не я, - будь ласка, залиш мене, я хочу побути сама з собою..
Не зважаючи на нього, я зачинила двері вагона. Мені було байдуже. Ліжко. Мені було потрібно лише лягти..
Я втратила все. Усе за, за що так довго боролася. Більше у мене немає сім.ї, сестри, Роксі .. Весь час, що я провела за навчанням , час що я так шукала й берегла.. Все зникло.. Нічого не залишилось. Нічогісенько.
Те відчуття.. Знаєш, воно з’являється коли сльози вже напоготові.. А ти з усіх сил стримуєш їх.У більшості випадків зусилля нічогісенько не варті.
Нічогісенько не потрібно робити, хай ідуть.
Це вже не варте нічого.
Але тобі цього не зрозуміти.
Я ревла. Я вже не стримувала себе, моє тіло жило власним життям, я більше не відповідала за свої рухи.
Коліна зі страху прилипли до грудей, лікті тішили їх поки пальці ховались в білявому
волоссі..
Він. Тепер в мене є він. Забравши у мене все, він пропонує натомість себе. Я лише лялька для нього. Це не кохання. Таке кохання не можливе, незабаром і моя історія закінчиться. Але скільки часу я буду себе картати? День? Місяць? Рік. Я не знаю.
Він хоче мене мати. Щоб я була його... Я піддалась..
Я бачила обличчя рідних.. Вони ж нас будуть шукати.. Мамочка.. Вибач мене..
Всі мої внутрішності стислись.. Я відчувала біль і опустошіння. Ніби хтось розрізав грудну клітку і витягнув усе.
Їй буде боляче. Вона не переживе все.
-ви.бач. ме.не....
..
Я прокинулася і відчула тепло біля себе, рука була на моїй талії. Невже, це він.я боялась розплющити очі. А якщо справді він, що робити?
Він сидів на полу біля шафи, і читав якусь книжку. Ніякої уваги на мене. То не він?
Я перевела погляд на руку..
Мені важко дихати. Сльози.
Я ніколи раніше не думала , що можна так зрадіти долоні.
То була її. То була вона.
Обережно взявши долоню я легенько стисла її.
Він мовчки спостерігав за мною... Книги вже не було, наче крізь землю провалилась. Жодної емоції не було на його обличчі, камінь. Він її привів.
Я сиділа й дивилась, як вона спить. Жива. Це було головним. Хай хоч цілодобово за мною спостерігатимуть, тільки б її не чіпали..
-Роксь.. - очі миттєво відкрились.
Погляд декілька секунд не сходив з мене, та все ж перевівся на підлогу де зустрівся з його.
Крик. Ні, не привів.
-Біжи, - вона стисла мою долоню сильніше і почала тягнути мене, - ти що не розумієш ? Він уб.є нас! Втікай!
Я не рухалась. Я не могла нічого відповісти їй. Якщо побіжу.. нам кінець.. Я його власність. Лялька.
-Сядь...
-Ти що здуріла?
- Можливо.. Ти не розумієш, - мій голос ставав жорстокішим. Мене більше не існує,- сядь.. прошу тебе..
Мій погляд різав її , я лише хотіла зберегти життя. Та навпаки вбила себе, кожне сказане слово різало моє бідне серце. Воно просило допомоги, та хто її міг дати?
-Мені вийти?-його пропозицвя була вчасною.. ооо дякую тобі... дякую.. він відчував мій біль..
Все, що я змогла зробити - глянути на нього, для нього цього було досить. Та він не пішов до виходу.. він ішов до мене..
Нахилившись до мого вуха, він дав мені надію.. і пішов..
Я відчула як пересохли мої губи.. я хотіла страшенно пити..
Рокся мовчала.. вона застигнувши дивилась на мене.. Вона не розуміла , а я не знала що їй казати..
- Вибач мене.. я в усьому винна.. ,- я видавлювала кожне слово з себе.. ще ніколи в житті мені не було так важко щось казати їй,- мені й розплачуватись за все.. через півгодини потяг зупиниться.. ти перша хто вийде з цього диявольського потяга живим.. я залишаюсь тут..
-Що? Ні! Що ти мелиш! Ти чуєш себе? "ВІН ВБИВЦЯ"- її голос бринів у моїй голові .. це було найстрашніше в цю мить .. вбивця.. вбивця.. вбивця..
Мої очі поглинула пітьма.. я хотіла втекти від усього.. можливо, втекла..
...
Він сидів біля мене. Гладив мою руку. Його обличчя було
...
Він сидів біля мене. Гладив мою руку. Його обличчя було налито ніжністю і страхом. Ніжність. Страх. Він боявся за мене. Боявся.
-Нарешті..
-Де Роксолана? Де вона?
- Тут недалеко , зараз покличу її, не хвилюйся.., -він вибіг з вагона..
...
Тепер я все знаю. Вона більш не боялася його так панічно..
Вона мені розказувала без зупинки, що сталося після того, як я пішла. Її врятувала фотографія. Наша з нею тупа фотографія. Вона сиділа окремо від теї парочки та редактувала наше селфі. Яка іронія. Коли він ішов за її життям , впустила телефон, ну як впустила , кинула .. а він зловив... Одна фотографія..
Він замкнув її в цій кімнаті. Ні єдиного слова. Телефон так вона й не отримала назад.
-Де ти була коли ми прийшли по тебе?
-У шафі. Я чула тебе. Та думала, що вже дурію.
Пізніше чула плач.. і шепіт.. вона не змогла мене розбудити.. чекала й сама заснула..
-Він.. коли я побачила його .. я не хотіла знову втратити тебе. В тебе потекла кров з носа.. і ти впала.. В тебе ніколи не йшла кров.. Я кричала.. Кликала його.. Він влетів, як скажений.. нікоди не забуду ту картину.. - вона посміхнулась.
Наступного ранку вона вийшла з поїзда. Я дивилась на тонку постать на перроні що ставала все меншою.. Я знала, що завтра всі дізнаються , що мене більш немає.. Я втопилась. Пішла вночі купатись. Все є крім мене та білизни, що була на мені.
Скоро будуть мої похорони.









Смак крові на твоїх губахWhere stories live. Discover now