Смак крові на твоїх губах

34 day

Багато людей, які рухаються в різні сторони, задається  площа, якогось міста.  Великі будівлі оточують людей, мов паркан, стримують їх від нерозумних вчинків та почуттів. Передімною височить маяк, багатоповерховий будинок, на який я тримаю курс, для мене це місце  знайоме, я, можливо, тут бувала.
Я не можу більш ступити ні кроку. Мої ноги не слухаються мене, застигли на місці. Дихання стало важким, серце намагається вирватись з грудної клітки. Як брутально. Я в свідомості, але контролювати себе чомусь не підсилу мені.
Ох, Оллі, мила Оллі, чому ти так легко ранима? Іди далі! Не зважай..
Іоан, я чітко бачу його.  Він шукає когось, вдивляється  у лиця прохожих, краплини відчаю з.являється на його, ніжному білому обличчі. Він змінився, найбільше виразно змінилисч очі, які були налитті впевненістю та щастєм, мої берюзові очі, потемніли та налились гірким смутком.
О ні.. До нього направлявся Грегор..
О, мій любий, бережися!
Я кинулась до нього, я не зважала на  людей, штовхала їх звільнюючи собі шлях, спотикалась, падала й піднімілася та знову  бігла, та в мить я зрозуміла, що їх немає. Я втратила  його. Грегор знову відібрав його. 
"Ііоооааанее!!!"
...
Я прокинулася від власного крику. Біля мене сиділа Анастасія та заспокоювала мене, запитувала, що приснилося, але я мовчала.
Передімною стояв образ  Іоана, того, що втратив мене, що з відчаю розгромив кімнату- вагон, але я повернулася. А він.. Не повернеться. Мені ясно дав це зрозуміти Грегор.
Іоан мертвий. 
Потрібно змиритися і забути.
...
Анастасія тримала мою руку.. А я порпалася в своїх думках, намагалася вирізати всі думки про нього, спотворити згадки і викинути.
-Пам.ятаєш ти запитувала чи вірю я в кохання?-Анастасієне лице було схилене, я не бачила , але впевнено знала  вираз її обличчя,-Вірю.
Останнє слово, мов останній удар величного грому, не знаєш чи ще повториться. Але я мовчала, хоча в моїй голові було сотні запитань.
Все ж вона порушила знову тишину.
-Через рік, після того як я дізналася про весілля , мати сильно захворіла, відмовлялась, що не будь пити, і за декілька днів згоріла від лихоманки. Останні дні вона повчала мене, як і що потрібно робити. Просила не плакати й не злитися на людей. Просила вибачення. Я пам.ятаю її гарячу мову, сухі ширшаві губи, які тяжко дихаючи намагалися мені чим більше розказати. Вона повністю віддала свій гріх мені. Я лишилася одна. Знахарка. Батько важко тужив за мамою, оице потемнішало,майже, не говорив. І через декілька днів відбувся другий похорон. Я лишилась зовсім сама.
Лише через, якийсь час я зрозуміла, що не сама. Вони завжди зі мною, і часом не можна переслухати їх,  я від них дізнаюсь про хворих і немічних та йду на допомогу.
Як не дивно, люди продовжували ходити до моєї оселі і його жінка, також, навідалася, діток Бог не давав їм... Допомогла їм, пішли дітки, шестеро вродила за свій вік.  Коли сімнадцятий минув, завітав до мене молодик, гарний був, чорнобровий, просив дуже врятувати матір з сестрою, гарячка була, здається. Через місяць прийшов свататись... Погодилась, сказано було, що чоловік сам прийде. От і прийшов. Жили в злагоді ми та не в любов.ї. Рідних його так більше не бачила після весілля, хто хоче невістку-відьму?  Ось так і жили,тихо й мирно.
Одного разу, коли вже груба була,  пішов він до лісу дрова заготовляти на зиму, не встигла попередити, що лише можна сухі брати, домовленість в мене з лісом.. От і звалилося на нього дерево... Довгих ночей біля нього не спала... Виходжувала його.. Ось тоді я зрозуміла, як його кохаю, тай він змінився.. Кохання та добробуд наповнили нашу хатинку, щасливі були. А коли родилася Олеся, скільки радості, ніжності, сміху і любов.ї було... Лелеїв він її, а мене коло неї.  Я насолоджувалася коханням, хоча добре знала, що не взаємна та насолодп. Та він був мій. Олеся росла дуже гарною дитиною, їй передатася врода батька і мій талант та гріх. Її як і мене оминали всі, не звертали уваги. В школі була самітницею. Хоча від знущань певною мірою спасала зовнішність.
Та в дома вона була зовсім іншою: веселою, говіркою, розумною та непосидючою.
Характер та вдачу  її формував і  контролював  лише батько, а мої знання вона сама випитувала, та зрештою перестала. З ненавиділа свій дар, вирішила, що від нього можливо піти, залишити його для інших.
Її батько кинув нас, коли їй було близько 12 , та від неї не відказувався. Вона спілкувалася й не засуджувала його та й я також, не любив він мене.
Якщо відверто, я знала, що він мені зраджував, знала до кого ходив, але нічого зробити не могла, лише чекала миті коли не вернеться більше, лишиться в неї жити. В бідної сироти. Добре в нього було серце, жалів мене не міг зважитись піти три роки.
Ти не думай, не боявся він мене ні краплини, любив, але не тою любов.ю.
Одної ночі прибігла до мене його Марія, кликав мене він, померав. Ми боролися за його життя тиждень та хвороба не відступала, пізно позвав, чи гордість чи легковажність завадили йому. На похорон я не сміла прийти. Я після похорону з ним попрощалася. Я застала дочку з сумками, тай тут я не сміла втрутитися, це її вибір, відпустила. Люди злі. Їхні язики чешуть багато.. злого.
-Анастасіє.. чому ви також не поїхали?-я покрила своєю долонею її,-ваше б  життя змінилось би..
-Мені не можна, цей будинок не може пустувати без знахарки, зло поселиться тоді тут. Скоро і Олеся приїде, ще зовсім трошки, я відчуваю, з нею все добре,-голова її піднялася і я побачила сумну посмішку,-а ще я пообіцяла йому допомагати їй, його сирітці. Вона погрубіла.
Народилися двійнята- Михайло і Анастасія.. Я допомагаю їм чим можу , бідують трохи.
...
Зранку я знала, що я буду робити. Дістала з рюкзака гроші, дві тисячі, сховала в кишені, попросила в Анастасії якогось дарунка для дітей, отримала відро полуниць, відправилася в дорогу. Де вони проживають виявилося нелегко запам.ятати, село виявилося величеньким. Подорозі запитувала ще в людей, які з цікавістю відповідали та натомість цікавилимя нащо ж мені вони.. Представлялася родичкою, а що ж було робити?
...
Будинок був маленьким, та чепурненьким : свіже побіляний та охайно підведений. На подвір.ї бігали двоє дітей.
-Привіт, можна до вас?-запитала я через фіртку, на хвильну запанувала Тиша, моя давня знайома.
Дівчинка побігла за хату, на город, напевно за мамою, а хлопчик виявився  сміливішим направився до мене :"А ви хто, тьотю?" - пролунало сміливий й завзятий голос.
-А я від зайчика прийшла, ось гостинець принесла. Але мені потрібна твоя матуся, щоб ви його отримали,- я посміхнулася, як тут не усміхнешся?
Реакції хлопчака була така виразна, оченята стали величенькі, мов ті п.ять копійок, усмішка на все обличчя і швидке, як горобчик слово:"Гостинець?".
Я махнула головою - так, і хлопця, як не було - сестричку доганяв.
...
Через хвильку я сиділа в хатині з тіткою Марією, мамою дітей. Вона була не менш здивована чим діти, тай захвату було не менше. Полуниці було поділено, половину дітям, іншу на варення, але радості від цього в дітей не зменшилося.
Та в мене ще були гроші... вони  мені заважали, горіли в кишені, я хотіла, щоб ці "окривавлені" гроші стали знову чистими. Я дістала їхта положила в долону тітки Марії, вона заслуговує на цю копійку, вона заслуговує на більше, вона не винна такій долі.
-Візьміть, будь ласка, це моя подяка Анастасії.
-Анастасії?-вона глянула на гроші і на дітей, вона обдумувала, було відчуття, розуміння і вдячності, -останній бажанням Михася було назвати дочку Настьою... Я повинна була ненавидіти її, та чомусь не могла, я догадувалася, що всі ті маленькі подарунки в тяжкі хвилини були від неї, в перші роки, коли я лишилася практично сама, вона врятувала мене. І зараз знову прийшла від неї звістка, щось повинно статися?
-Ні -ні! Що ви! Я не знала, як подякувати їй за все, що вона робить для мене, і ось я тут. Вона не просила і не направляла мене до вас. Я сама прийшла.
-Знаєш, коли ми з Михасем зійшлись, я про неї чула лише хороше, хоча її боїться все село тай я також, та він довірив їй своє життя, даже після розуміння, що вона могла не пробачити зраду і помститися. Вона не відходила від нього, її почуття були чистими та було напевно пізно. Його останні слова були налиті любов.ю до неї.
-Ви помиляєтесь, він Вас дуже сильно любив, і просив ,що б не було оберігати вас і допомагати. Ваші діти , то і є  кохання.- Я взяла її долоню і легенько стисла,- і ви повинні не дати перегоріти йому. Тримайтися й боріться.
...
Тримайся і борись, Оллі.