Смак крові на твоїх губах

12 day

Його спокійне дихання, гаряче тіло, сутінки.. 
Я хочу його. Бажання наповнює мене. У мене немає сил боротися з собою. Та я й не збираюсь.
Мене приваблює ця людина, чи не людина. Його тіло..- ідельне.
Я провела долонею по спині , мої пальці скользили по теплій шкірі , від плечей до бедер. Дихання  збільшується.
Я цілую його, кожну частинку тканини  спини піднімаючися до шиї, цілую її , наступна мочка вуха, далі очі , кінчик носа.. Губи..
Ідеальний.
Він відповідає легкими сонними стонами..  Це збуджує мене ще більше.. 
Я притиснулася до його спини, вдихала його запах та прислухалась до  дихання.
Він більш не спав.Рука його опинилася на бедрах.  Він легенько стис їх. Один рух і він на мені.
Ще мить....
...

-Я де що хотіла запитати...,-  я глянула йому в очі, такі рідні і одночасно скляні, - як тебе звати?
-Іоан ..  Дорред., -погляд його був  далеко звідси, - я багато років не називав й не чув своє ім.я ..
Як? Він що жартує..?
-І-о-ан..,- я куштувала кожний звук його іменні, -ти  не Українецт
- Так, я не місцевий.
-Звідки ти?
- Моє селище знаходилось на кордоні Румунії та Угорщина коли прийшли.,-погляд його мене оминав, він був усюди та не на мені,-Його більше не має...  Це було так давно.. Років 80 тому..  Перед Другою Світовою війною. Таких 15-річних, як я , залишили живих , а інших..  Кого з.їли, кого вбили..
Нас брали як прислугу,  пізніше сильніші ловили людей і приводили їм.. Лише декілька вижили.  Я був сильнішим чим інші... Нікого не жалів..  І  залишивсь живим завдяки цьому.
Він замовкнув, узяв прядь мого волосся і закручував на пальці.
-Ти.. Оллі.., - він поцілував моє плече,- я люблю тебе.. 
Я ніби онеміла.. Я відчувала  дивне відчуття..  Я втянула повітря і закрила очі, я намагалась щось сказати та не могла..
-Ти змінюєш мене.. 
....
Я йшла вперед, зупиняючись час від часу.  Пусто. Ніоднієї душі.
Тишина давно пішла, замість неї - самотність. Її сумні очі стежили за кожним моїм рухом, уста шепотіли слова.. Тихо. Майже не чути. Але я намагалась зрозуміти про що вона.
Сіли. Вона розповідала про своє життя,  несправидливу долю, підлість, зраду, ненавість. Про все крім доброти.
Житті немає любові,  лише гра.
Слухала не маючи права голосу, я відчувала паралель наших життів. Кожне наступне слово, мов той камінь, топило мене в озері відчаю й печалі.
Я намагалась думати про інше: про краєвиди за вікном, книги та Іоана..
Та вона відчувала це і трясла мене, плакала та клялась.. Клялась, що я не щаслива. Просила мене втікти з нею.  Іти додоми, і жити, як раніше. А я мовчала.  Це все що я могла і вміла. Нажаль  це не зупиняло її,а навпаки давало волю діям та словам.
...
За моєю спиною відкрились двері та голоси заповнили  вагон. Сміх.
Ці люди радіють життю, сміються, кохаються, подорожують. А я?
Закрита. Сама. 
"Дивись, яка краля!" Моє тіло пробив дрож.
Вони сіли напроти мене, привітливо усміхаючись і роздивляючи . Молоді, гарні, сміливі та впевнені, та на жаль преречені на смерть. Я бачила перед собою мертців. Радісних і нічого не підозрюючих. Їх чекала смерть.
-І як таку гарну дівчину звати?
Я всміхнулася, мені немає більше, що втрачати .
-Оля, а вас?
-Максим, - показуючи на себе промовив він, кароокий та русясий, він старший за іншого на декілька років, рука показала на іншого, світлішого, хлопця,-  Юра. Приємно з тобою познайомитися!
-І мені,- усмішка не сходила з мого обличчя та в голові лунало одне слово - "приречені".
Вони смішили мене, розказували і питали, в цю мить я жила, Самотність пішла, залишила мене з ними.
Ці хлопці їхали автостопом з Волині в Київ, я сказала що прамую також туди. Вирішили їхати далі.
Як мало вони знають.
- Мені здається, я тебе колись бачив.. Та не можу згадати,- Юра усміхнувся і знов занурився в мобільний.
-Можливо,  та я вас бачу вперше. Та я рада , що з вами познайомилась.
Він глянув на мене і в телефон, його очі збільшились, він пихнув локтем друга і показав телефон. Тепер двоє дивились на мене, як осли на нові ворота.
-Що сталось?, -  моя усмішка не сходила з обличчя,- що там?
- Ти померла.. ! Я бачив тебе по новинам коли збирався..,- вони  підскочили і почали відходити від мене..
- Що? Ахаха.. я ж сижу з вами , сміюсь, розмовляю, дихаю!, - Я протянула руку, - ось глянте, торкнчтесь мене. Я жива..
Максим взяв кінчик мого пальця і стиснув його, ноготь побілів і за мить знову став нормальним, він перевів погляд на друга і прошептав : "Жива.". Вони сіли знову навпроти мене і почали читати статтю. Я робила здивоване обличчя та намагалась запомнити кожне слово, та навмисно.
Смисл тексту була зрозуміла: після повідомлення  подруги, в якому ішлося про те, що я пропала, люди обшукали ліс та озеро. Тіло не було знайдено. Через тиждень прийшов лист, що я хотіла зробити самогубство. Та в це рідні та знайомі   не могли повірити. Через декілька днів відбулися похорони, без тіла.
Для мене було дивне те, що велика кількість людей прийшли на похорон.
-Нічого собі, а я ні про що не знаю! Похоронили мене при житті...
Він стояв за дверима, одна рука була на стіклі,  ручка помалу відкривалася, звук її був сховагий в нашій розмові.  Він був злим, оті світлі берюзові очі, які  я так полюбила , свердлили мене з-під бров.
Я слухала балачку хлопців, усміхалася їм, сміх лунав по всьому вагонові , та в тий момент намашалась слідкувати з порухом ручки.
-Першим ділом, коли приїду схожу до себе на могилку... Ахаха, це буде так кумедно!
- Та люди там  попадають від тої картини! Ото вистава буде! Ахаха..., -сміх  душив мене,  та іншого виходу не має, ще декілька міліметрів.
Вони "приречені" , можливо, і я.
Він підскочив ззаді до Макса, що седів біля вікна, навпроти мене, схопив за голову та легким рухом відірвав її.  Усміхнений вираз на обличчі  так і залишився, голова полетіла назад та приземлилася десь між сидіннями. Яскраво-червона кров, що виходила з артерій шиї, струмом  обливала все навколо, не лишаючи і нас.  Тіло відкинулося на спинку.
Юра схопив  за руку та почав тягнути мене , та я різким рухом звільнила її.  Ошелешено глянувши на мене він побіг до дверей, якими зашов сюди. Та це не змінило нічого, через секунду голова хлопця була в руках Іоана,  а тіло билось передсмертних імпульсах на підлозі, заливаючи все кров.ю. він кинув голову , мов м.ячик на підлогу та направився до мене.
Він стояв переді мною, неперевершений, могутній велетень. Злість кипіла в ньому.
Я взяла його руку, провела нею по тілу , від талії. Зупинила її на шиї, та накрила своєю.
-Вбий мене.  Я хочу померти від твоїх рук, я хочу бачити мої коханні очі перед смертю.  Моє бажання єдине.. Померти від коханої людинни.. - слова лились з мене, я нарегюшті зрозуміла, що мене душило...
Кохання.
Я залишилася , щоб врятувати іншу людину. Вернулася назад  але чому?  Змирилася.
А зараз?  Я тону в його очах, тих світло берюзових, які зупинили мере в перший раз. Які не давали мені спокою.
Я покохала його.
Іоане, ти убив мене.
Він поцілував мене.  Солодкий смак.  Кров. 
Цілуй мене , цілуй. Лише мене. Я хочу відчувати цей смак, мені не важливо, що кров та людська. Головне, що ти мій. Губи твої ласкають мене.. А я впиваю те відчуття, насолоджуюся кожною ноткою солодкого блаженства.
Я жива. Я мертва.
...
Я більше не боялася своїх відчуттів, я кохала його. Кохала таким, яким він є. У моїй голові більш не билося те страшне слово "вбивця".  Воно зникло назавжди.
Іоан любив мене. Він дав мені зрозуміти багато речей.
Я не можу без нього, а він без мене.
Я довго ще відчувала смак крові на губах,  та чомусь мене це не лякалт. Я бажала ще. Я чекала його з "полювання", щоб відчути ще смак окревавених  його губ. 
Я змінилась.
І мене це лякає.