Смак крові на твоїх губах

31 day

Місяць.
Анастасія тримає та розказує мені про чергову рослину, вона не хоче щоб я називала її на ви, говорить, що я її друг і не повинна так урочисто, але моя повага до цієї чудової людини довго непіддавалась - як мені було дивно слухати про перші травинки, а зараз я, мов губка, що впитує знання. Я ловлю кожне її слово.
О, мій учителю! Друже мій милий...
У селі вона відьма, яка поплатилася за свій дар. Та кому цікава її доля? Кому цікаво, що люди яким вона рятувала життя, розбивали її?
Мені.
Я запам.ятала слова юнака, що запримітив мене на подвір.ї :" Чому ти досі тут? Тікай! Тікай доки її немає..."
Та я не тікала, хоча ще тоді толком й нічого й не знала.
Хоча знала.
Від слів того хлопця - вона  зжила свого чоловіка , після смерті якого 15-річна їхня донька зібравла речі зникла кудись і вже п.ять років про неї ні сліху, ні духу.  Та люди думають, щой вона вже не жива, помстилась мати дочці за зраду...
Кожного року з різних сіл приходять дівчата на навчання, та ні одна не  пробула більше двох днів, та дивне було те, що ні одна не признається що ж там  було....
А що було? Це останеться таємницею..
Анастасія ніколи в мене нічого не запитувала, було відчуття з початку, що все знає сама. Хоча так і є, багато чого вона про мене знає. Та я також нічого не запитаю про життя.
Оо доречі, я майже стала Мавкою! Ось чому нієдиної рани не було на моєму тілі. Мавка.. Ще місяць тому це була для мене дивовижна легенда, а ось тут я зустрілась з лісовим владикою, Лісовиком.
Та чому я? Це запитання я ставила собі сотні разів, та чомусь відповіді я не знаходила.
Я не дивлюсь у дзеркало, там більше не я. Якась чужа для мене
істота .
Так, істота. 
Моє я -  покаліченно та вбито. Мною.
Я розумію, що я на навчанні у знахарки. Вона мене прийняла. Ні, правильно буде сказати :вона мене обрала. Якби не вона, я б досі бігала по лісі, і заманювала хлопців на смерть.. А ,можливо, це було б краще?
Я  не знаю... Незнаю, незнаю, незнаю!
Я нічого вже не розумію. Моє життя стало не моїм. Чи моїм?
В моїй голівці прокручується кінофільм мого життя, і остання серія чомусь дуже заплутана, заляпана різним непотребом.
Ахах.. часом мені здається я схожу з розуму.. 
Вночі я чую голоси. Вони говорять, що ще трошки, тиждень-два і я зможу піти. Вони весь час кажуть, що я повина зачекати і піти. Зачекай і піди.
Але є ночі коли ідельна тиша, і я можу подумати та мої думки чомусь сумні.
Я сумую за рідними. 
Я лише  тиждень перебуваю в цьому домі, а відчуття, що місяці..
Анастасія...
Люба Анастасіє, хто загубив твій талан?
Часом з думок не йде  мама.  Я яскраво пам.ятаю її волосся, посмішку, ніжні світлі очі..
Я чую її голос, радісний та сумний, часом вона з захватом щось мені розказує, а буває я чую тихі сумні слова.. Я не знаю їх зміст, тай не хочу, я хочу знову й знову чути  голос матусі... Я винна перед нею, і це мій гріх.
....
-Анастасіє, ви вірите в кохання?
-В кохання? А що таке кохання?
Найкращий захист-напад.
Я знала, що вона підбирає слова, осмислює питання, а доки дала й мені подумати. Гарний спосіб, діючий..
-Кохання.. Напевно, це коли тобі добре з людиною, і ти хочеш захистити та дати розкритися їй.. Чи.. я не знаю.
-Ну ось, для кожної людини різне це поняття.. А в кохання вірю..-голос налитий сумом і любов.ю, можливо і досі те кохання палахкотить в її серці,- Я була дитина ще, 15 рік ішов, молода, енергійна та все ж донька знахарки. Мої батьки любили один одного все життя, і я хотіла любові. Та не для "нас" кохання, знаєш, мене всі обходили, ніхто не товаришував зі мною крім трав, я чула їх. Я була самотня. Часом, нееавиділа свій дар і хотіла утікти, та знала, що з цього нічого не вийде. Він найде мене усюди. Мати мене навчала, що чоловік сам повинен прийти до мене, потрібно лише зачекати, та яке мені чекати молодій і енергійній особі? От я й закохалася... Він був на декілька років за мене старшим.. Ех, який він був гарним, та не моїм.. Я кохала його всім серцем, кохала як уміла..
Кожного ранку та вечора він проходив стежкою через ліс, мої володіння. Я бачила його, милувалася та  оберігала, як могла. Та він мене не бачив- я не існувала в його світі. Та одного вечора, він не пішов по стежці. Я чекала та його не було.. І зранку також.. День за днем минав, а його все не було. Моя надія побачити його ще хоч разочок минала..
Я лежала на траві і дивилася на зірки, та почула кроки і підпригнула. То був він. Він дививсь на мене і посміхавсь, з його уст лились гарні слова:"Голубко, не бійсь! Не втікай від мене! Де ж ти така гарна взялася? Ой , ні, не бійся, я тебе не  ображу..". Ми довго з ним лежали на траві та дивились , сміялись, говорили про все-все. Я була така щаслива. Ми любилися. Я знала, що він мене   безмежно любить  та щось мене лякало в ньому... Чим дальше, щось в ньому змінювалося. Він любив мене все сильніше, цілував все більше і нестримніше, обнімав все сильніше і не хотів відпускати. І раптом зник...
В кімнаті настала тиша. Я не могла нічого сказати, тай запитувати не могла... Вона мовчки взяла нарізану мною полун цю, вкинула їх в узвар, щоб ліки були смачніші, і поколотила. Глянувши на двері сіла навпроти мене. Чекала гостей.
-Я дізналася про весілля випадково. Він одружився на нелюбці. Та про нашу таємницю й досі мовчить. -вона глянула на мене і посміхнулася.
Раптом відкрилися двері, на порозі стояв сідий чоловік, дибелий та могучий:" Настю, допоможи..."
Його голос був тихим та журливим, він дивився  та ішов  до неї.
-Та все вже мене готово, Максиме, не хвилюйся, зараз ми її дамо попити , і я огляну її,- Анастасія , налила в  посудину узвару і глянула на мене, я все зрозуміла, -Ходімо, Максиме, немає часу, потрібно спішити.
Вони вийшли.
В Максима була хвора старша донька Настінька...