Гра

I. Глава 12

-Краще нічого не кажи. - Лілія вправно проігнорувала погляд хлопця та покрокувала вперед.

-А мені дуже вже цікаво що це щойно було. - Алекс наздогнав дівчину.

-О, нічого такого, любий. - Лілія награно посміхнулась.

-Я б хотів почути краще пояснення, мила. - Вимучену посмішку Алекса Лілія вправно не помічала.

-Не розумію що саме потребує пояснення. Ти чув настанови дядька? Подбай про мене, Алексе.

-О, я не підведу його очікувань.

[Спектакль продовжується?]

[Так. Звісно, що так.]

[Дай вгадаю. Це через той малюсінький факт, що всі камеры навколо відкривають для президента неймовірну можливість бачити нас?]

[І чути.]

[Навіть не сумнівався.]

[А ти кмітливий.]

[А ти все ще нічого не пояснила.]

Так вони і дійшли до виходу з будівлі.

-Ох точно. - Лілія повернулась до хлопця з винуватим виразом обличчя. - На превеликий жаль, сьогодні я не зможу поїхати до тебе. Я втомлена, тому мені хотілося б виспатись цієї ночі.

Алекс глибоко вдихнув.

[В мене зараз почнеться нервовий тік.]

А потім він яскраво посміхнувся.

-Якщо вже ти мене кидаєш, то я чекаю хоча б прощального поцілунку.

[А щоб тобі пусто було...]

[Викручуйся сама.]

Посмішка Алекса стала ще ширшою.

Лілія відвела погляд і промовила:

-Хоч навколо зовсім немає людей, та мені все ж таки незручно... В університеті ми маємо вдавати, що між нами нічогісінько немає.

-Навіть у щічку не поцілуєш? - Алекс нагадував побитого песика.

[Клянусь, колись я тобі за це помщуся.]

[Чекатиму з нетерпінням, мила.]

-Тобі доведеться почекати до завтра, Алексе. - Дівчина посміхнулась і відкрила двері, збираючись виходити.